У задзеркаллі 1910—1930-их років

Можна зазначити лише, що надалі можливість «спіткання» відсувалась у невизначене майбутнє, бо шляхи Є. Маланюка пролягли спочатку до Польщі, а потім до Чехо-Словаччини (1922 p.). Банди Махна, як знати, були розбиті у серпні того ж року.

На невідомий йому Сосюрин виклик Є. Маланюк зміг би відповісти власним рядком 1917 року: «І все ж таки начальний дух — Любов!» Але не будемо підтасовувати факти, ілюструючи їх влучними цитатами, бо сам Маланюк завше був проти сентиментальности й мелодраматизму в творчості, вважаючи, що «відходить дрібне, неістотне, мале і пусте…» Зрештою, колишній вояк згодом сам знайшов філософське спростування, хоч і не вирішення, цієї проблеми, написавши у сумнозвісному 1933-му році: «Ані шаблі, ані ножа / Не схрестити в останнім герці! / Та ж камінно-мертва душа, / Те ж безлюбе і чорне серце…»

До цього часу, ще на початку 1920-их років, Є. Маланюк, перебуваючи в еміґрації, встигає видати поетичні збірки «Стилет і стилос» (1925) і «Гербарій» (1926), після чого потрапляє під жорстоку критику в Україні як «поет державотворчих концепцій». Його щире бажання виборсатися з комплексу «малоросійства», анархізму, браку національної дисципліни й організації в перевазі чуттєвості над інтелектом тощо, з чого тішились діяспорні літературознавці, дало можливість радянській критиці назавжди приклеїти до поета ярлик «українського фашиста».