У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
Відтак, чи могла Олена Теліга 1942-го року уникнути арешту, а згодом і розстрілу? «Безперечно, могла, — відказує у своєму спогаді О. Жданович. — Могла після арешту Рогача і товаришів (згадаймо про їхнє звільнення майже на півмісяці після арешту. — І. Б.-Т.) виїхати з Києва. На це мала б напевно згоду Ольжича. Але вона твердо заявила: „Я вдруге з Києва не виїду“». Така була відповідь членкині ОУН, котра мусила дбати про сумлінне виконання наказу начальства. Але чи був насправді такий наказ від керівництва ОУН? Цього, на жаль, не знати. Тому й донині беззастережно посилаються на «доброчинність» нервової і дуже чутливої до життєвих дрібниць 34-літньої жінки, котра до останньої хвилини, передбачаючи можливість швидкого арешту, нібито відкинула пропозиції порятуватися. Мовляв, у Спілці на неї, як на голову, чекатимуть інші письменники.
Щодо Спілки, якою керувала О. Теліга за наказом ОУН, належним чином відгукнувся О. Жданович, згадуючи, що там «письменників справжніх не було». А хто ж був? Насправді ж у будинку ч. 45 по вул. Короленка, де на початку 1940-их років містилася київська Спілка письменників, товклося багато кололітературної публіки (стукачі, тайні більшовицькі агенти та інша босота), яку приваблювала можливість отримувати обіди, що їх «вибивала» О. Теліга для спілчанської їдальні, якогось заробітку тощо. «Найгірше було з тими, що перейшли совєтські концтабори: то були виснажені, хворі, надшарпані нервово люди, — згадував О. Жданович. — У тодішньому Київі лишились самі пересічні, багато — сумнівної особистої вартости, та молодняк, що тільки мав стати письменниками… Та з цією молоддю не легка була справа. Це вже була молодь совєтського виховання, було багато наскрізь проїжджених отрутою офіційного марксизму й матеріялістичної діялектики. Бони з совєтської перейшли в німецьку дійсність і старались в ній улаштуватись». Власне кажучи, влаштувались — по тому, як Київ позбувся провідних членів ОУН з когорти «національних» романтиків.
«Я вдруге з Київа не виїду», — саме ці слова, як бачимо, мали б стати за епілог історії про загибель Олени Теліги? Втім, згадуючи при цій розмові Ю. Липу, слід зважити на вправність тих істориків, чиї статично-націоналістичні персонажі — вже по тому, як читач перегляне їхню історію — кажуть «слава Богу», обтираючи спітнілі під час акції мармизи, скидають каптани, тоґи, туніки чи мундири, одягають куфайки і йдуть собі на пиво, щоб пізніше повернутися в якомусь іншому писанні. Здається, це саме сталося з історією О. Теліги і, зокрема, з тлумаченням її останніх днів.
Отже, після смерти поетки Д. Донцов справедливо докоряв націоналістам: «То що ж, її затягли туди до праці, а потім покинули». Хоч О. Ольжич, котрий не особливо знався на «творчому» контингенті київської Спілки письменників, куди О. Телігу призначили «керувати» літературою, значив про захоплення поетки своїм покликанням, заради якого вона не виїхала з Києва. Втім, це був прояв запізнілого спокутування «націоналістичного» гріха. Так само активний член ОУН письменник У. Самчук вважав, що це його вина, мовляв, О. Теліга дуже хотіла з Києва вибратись і писала, і благала його. Але авто зламалося, і вони не змогли виїхати.
Вже сама О. Теліга — навіть у відредаґованому з часом останньому листі до О. Лащенка від 15-го січня 1942-го року — з непритаманним для стійкої націоналістки захопленням і водночас з гіркотою вигукує: «Боже мій, який цікавий журнал можна би видавати тепер в Празі!» А в Україні, Харкові, або Києві, де О. Теліга вже видавала «Літаври»? — вільно буде спитатися при цьому. Хіба забракло наснаги й бажання будити зі споконвічного сну тамтешніх міщан, віяти, як О. Теліга, «прапорами духу», кидати «нарозстіж вікна», але вже за нових умов? «Його, бачите, притисли, — закидав сучасникам 1942-го року А. Любченко, — а він ждав, що йому ні з того ні з сього впаде готовенька українська держава, що йому просто на тарелі піднесуть готовенькі особисті блага, бо він, бачте, Українець. Ой, хахли, хахли! Вони й досі не розуміють, що наше поле бою — наполеглива, але гідности сповнена праця на свою ж, кінець кінцем, користь. Цей „рукопашний бій“ афішувати треба, вміло переключатися треба, а не скиглити й потилицю чухати. Які ж бо неповороткі, неімкливі — і обурливо це і боляче». При цьому А. Любченко додає: «Потрібна видержка, потрібна спочатку цілковита перемога над Москвою, жидами, більшовиками. Дуже багато залежить від того, чи зуміємо, ми, Українці, вже досить скомпрометувавши себе ще на початку цих історичних подій, тепер повестися з гідністю, виявити бодай сяку-таку політичну дозрілість, тобто працьовитість, дисциплінованість, витримку».