У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

Поступово Янчук зрозумів, що він кудись їде у вагоні, заставленому ліжками, із такими ж, як і він, пораненими, що їх вагон попереду ешелону, що обігріває їх буржуйка, яку топлять санітари, час від часу відкриваючи із дзенькотом заслінку, що у вагоні не вимикається електролампа, що доглядають їх дві медсестри, час від часу підколюючи його морфієм, що поряд із ним лежать командири і навіть комбат, бо чув звертання крізь напівсон. «Де право в силі, там воно безсиле, а надмірна слухняність ще не є ознакою відданості, як і рівноправна співпраця — взаємовигоди, бо вони диктуються однією стороною, — бубонів охрипливо чийсь голос. — І про народовладдя марна мова, бо жорстокість і хижість стали природними для людності під владою тирана, і не розуміють цього лише обмануті й ущемлені верстви та паразити-утриманці. Недарма реакціонер і монархіст Достоєвський прогнозував і застерігав, що революція згубить не менше ста мільйонів заблуканих народних жертв і поверне все „на круги своя“. Видно, не помилився, збагнувши засадну суть російських владарів і їх підданих вандалів та варварів.» Янчукові важко було втямити, про що говорив комбат, але він мимоволі згадав, як горіли хати у фінському селі із людністю в них, навмисне всуціль підпалені...

В розмовах сусідів Петро почув, що комбат без ніг, але скаржиться, що болять ступні й коліна, тож пригадав, що такі болі називаються фантомними, і здивувався, що вони появилися вже тепер, а не значно пізніше, як учили його викладачі. Не відаючи, що він уже прооперований, Янчук розпізнав, що у нього повне черево уламків снаряда, що це вони на стиках колій шматують йому болями живіт і хребет. Довга їзда лякала його втратою крові, перитонітом і смертю, а він неймовірно, як ніколи, хотів вижити й жити, що б там не було!

«Ха-а-а! Хо-о-о!.. Гу-у-у! Ге-е-е!..» — чув Петро суцільний стогін, здогадуючись, що то стогне увесь вагон і сам він також разом з усіма. Мов струмом, палило йому все тіло, замучувала його стрілянина, найбільше віддаючи в ноги, ніби ударами батогів дозоляючи. В голові йому гамселили дзвінкі молоточки: «Гук-гук! Гук-гук! Гук-гук!», і Янчукові здавалося, що то він у ковальському цеху на машбуд заводі у Черкасах кує щось із Гулаком, та собі на радість він раптом утямлював, що йому вливають щось у вену, а по протяжності здогадувався, що то кров.

На якійсь великій станції, де гули й кричали один поперед одного паровози, їх ешелон спинився, і Петро від стишення болів прийшов до тями та розчув розмову лікаря й медсестер, у якій ішлося про те, що тих бійців, котрі в путі померли від ран, на цій станції винос йтимуть із вагонів, звільнені їх ліжка займуть нові поранені, а тяжкохворим знову підливатимуть донорської крові.

Коли втрачав свідомість, Янчук марив своєю тихою кімнатою в убогій бабусиній оселі. На хтозна й колишньому столі в безладді лежали купи книжок і списаних з усіх боків віршами паперів, а над ним чорним дідовим брилем висів репродуктор. «Човг-човг! Човг-човг! Човг-човг!» — чулися бабусині кроки і шепіт молитви. За відкритим вікном у креповім листі яворів таємничо перешіптувалися вітерці, ніби доповнюючи музику з репродуктора чи аж із Пролетарського саду. Оркестрова музика долинала уривками, то зовсім тихими, то гучними, як їх підсилював повів вітру. І так Петрові приємно робилося, бо то ж юність його озивалася — хай і нужденна та голодна! — час від часу перевтілюючись у образи то Лідуні, то Лесі.