Юність Василя Шеремети
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Знання
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Юність Василя Шеремети». Краткое содержание книги:
— Ви направо? — він.
— Да! — вона.
— Дозволите і мені? — він.
— Да! — вона.
Повернули на Костельну. Хвилинка мовчанки.
— У вас на Білозірці стоять також поляки? — він.
— Да, — вона.
— Там у вас, здається, гранична сторожа? — він.
— Да, — вона.
Потім знов мовчанка.
Мовчанка і мовчанка. Пройшли фіртку до Євгенового мешкання, йдуть далі, повертають наліво і зникають за рогом. Василь лишає їх. Це трохи його розвіяло. Він знов здійнявся вище і бачить. Молодість. На кожному кроці молодість, а це приємно. До всього зустрів Маню. Вона прекрасно одягнута. На шиї жовтий лис. Спідничка гарно обвиває коліна. На литках шовкові панчохи. Вона прошуміла, мов молодий вихор, брязнула фірткою і зникла. Лишився тільки приємний звук її голосу — добрий вечір!..
Василь зайшов до себе. Не світить. Зрештою, смеркання триває. Весна не одразу пускає ніч. Він ходить сюди, туди, посміхається. Це він думає про Євгена. І гарно. Хай він бодай один раз має втіху. Цілу зиму він тужить за нею. Він має право на той шматок щастя.
На дворі грюкнула фіртка. Враження, ніби її рванув раптовий вихор. Василь не встиг підскочити до вікна, як так само брязнули з завісів двері до кімнати. Це Євген. Буревій, а не Євген. Вулкан, що вирвався з кратера. Він найперше кидається на шию Василеві.
— Васю! — виривається з нього. — Прекрасно! — стогне він.
Лишає Василя, зриває шинелю, кидає її на Василеве ліжко,
біжить кругом стола і повторює: — Люблю, люблю, люблю! Да, Василю. Я люблю! І вона також. Я ось допіру був з нею. Ось так, як з тобою. Говорив!..
— Але, Євгене! В чім річ?
— В чім річ? Ти не розумієш? Я щойно бачився з Мирою. Я проводив її від самого Хмелюка до Туніцького цвинтаря. Сама підійшла. Розумієш?.. Сама. Я йду з Нуждіним... Розумієш? Я йду... І от навпроти Хмелюка вона... Розумієш? Вона раптом підходить до нас, йде з другого хідника просто на нас... Розумієш? Я кажу Нуждіну вибач і зупиняюсь. Нуждін пішов. А вона підходить до мене... Розумієш? Підходить, перепрошує: “Я хотіла з вами поговорить”.
— Будь ласка, — кажу. — Дуже прошу... А серце прокляте — як таран. Мало мене не розтрясе. І я помітив... Знаєш, що я помітив? Вона мене любить! Розумієш? Вона також любить.
— Вона тобі сказала? — питає Василь цілком по-важно.
— Ні. Вона не сказала, але я відчув. Розумієш? Відчув... Та це ж можна одразу відчути. Вона любить мене, ти це розумієш? Ага! Був би забув!.. Вона передала тобі оцього листа... Казала передати тобі або Приході...
Євген передає листа. Руки його тремтять. Він все ще бігає навколо столу.
— А про що ж ви з нею розмовляли? — питає Василь, підходить до вікна і читає на конверті напис: “До редакції “Хвилі”... Перший лист до редакції “Хвилі”. Василь дуже зацікавлений, розриває конверта.
— Ну, про що говорили?.. Про все. Багато...
— І про поляків в Білозірці також? — не видержав нарешті Василь.
Євген, мов скажений, кидається на нього.
— Василю! Ти чув? Ти нас бачив? — викрикує Євген.
— Розуміється. Пройшли мені під носом і не помітили...
— А як ти!.. А як ти!.. Зі своєю Настусею. Думаєш, не бачив? Попід заборами, — кричить далі Євген.
— Це вже ти вигадуєш!
— Під забором Гуляницького... Вигадую? Да. Вигадую...
Але Василь вже не слухає. Він вже читає листа. Які лапаті, виразні, вперемішку криві і прості літери. Рожевий, полотняний папір. Кілька чорнильних плям. Лист писаний російською мовою, і ось його переклад: “Шановний Пане! Ви завжди такий надутий, і я знаю чому: Ви пишете вірші. Не бійтесь... Ми з Мирою не такі вже дурненькі дівчатка, як ви собі гадаєте. І коли ви вже конечно хочете знати, то пробачте, але я також пишу вірші. З усіх поетів я найбільше люблю Надсона. Ви смієтесь, бо це вже поет не модний. Тепер всі за Блоком. Але пощо я маю невідомо що вдавати. Я в такому віці, що Надсон мені дуже подобається... Натомість Блок, а особливо “Дванадцять” з Ісусиком в рожевому віночку нічого мені не каже. Мирочка цього ще не розуміє. Вона більше цікавиться фільмовими артистками і сама себе такою уявляє. Як виросте, каже, піде до Голлівуду. Але повірте — і вона цілком розумна дівчина. Шкода, що Ви такі недосяжні і зарозумілі, а то і я щось могла б дати до Вашої недотепної “Хвилі”. Кира”.
Зовсім, зовсім лапате “Кира”, мов кілька жуків нараз...
— Кому вона дала цього листа? — питає Василь.
— Мені.
— Розумію... Але для кого?
— Для... Приходи... Ні. Скорше, для тебе. Вона сказала або тобі, або Приході. Скорше, тобі. Тобі, Василю... Це від Кири... Васька! Підемо завтра разом... Як тоді... Розумієш? Цей лист зовсім виразно переданий для тебе... Для редакції. Відповідь можна мені передати... Передам. Від кого лист? Можна прочитати?