Юність Василя Шеремети
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Знання
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Юність Василя Шеремети». Краткое содержание книги:
— Але ти все-таки напишеш? Листа напишеш? Напиши, Василю!
— На якого біса буду їй писати? Надсон, серпанки... Зустріну колись і скажу...
— Ні, Василю! Я тебе ніколи не просив, а зараз прошу: напиши! — голос його затремтів. Він підійшов до Василя, обняв його і справді розплакався! — Ти цього не розумієш... Я, Василю, не можу... Я її люблю! Я готовий за нею в пекло... Я цілу зиму її кохаю... Сьогодні перший раз зустрівся з нею, і ти... мені не хочеш допомогти...
— Ну, досить, Євгене! Напишу. Завтра напишу! Для тебе!
Вони ще довго гомоніли, вовтузилися, роздягалися, вкривалися і все говорили. Господиня вже двічі стукала в стіну... Але все-таки час спати. Вони згасили лямпу, вкрились, і кімнату залила ніч.
Ранок зустрів їх сонцем. Повно сонця. Господиня заявила, що сьогодні виймають другі рами. Сусіди вже давно повиймали. Вона тільки чекала, коли вже поїдуть ті лобурі. І справді. Хлопці ще не встигли відійти до школи, як вікна вже виймаються. Приходить старший син з обценьками та молотком, відгинає цвяхи, відриває приклеєні газетним папером рами, викидає вату, вугілля. У кімнаті стає ясніше, більше простору і шум з вулиці чути виразніше.
Василь та Євген йдуть до школи біля години дев’ятої. Сьогодні немає викладів. Треба тільки відібрати свідоцтва та вислухати “отченаша” від Варвари Сергіївни. Вчорашній вечір поклав на них свою лапу. Обличчя їх трохи нагадують стеарин. Перед відходом Євген не витримав. Він довго кріпився, довго крутився біля Василя, але Василь не звертав на це уваги. В голові у нього і те, і друге, і розмова з Крупом, і свідоцтво, яке, напевно, не буде ідеальним, і Настя, яку мусить бачити. Євген трохи соромиться вчорашнього. Особливо ті прокляті сльози. І який дідько їх навіяв? Ніколи він не почував себе аж таким шматком клоччя. Але ось Василь вже збирається, шукає щось. Чекати далі нікуди.
— Василю! Ти ж мені обіцяв, — звертається Євген до Василя. Дивиться на вікно, а там син господаря, говорити одверто не можна.
— А! — пригадав Василь. — Ну, добре. Зачекай. — Взяв шматок паперу, конверта, присів на кінець столу і, не думаючи, почав писати: “Шановна Панно! Одержав Вашого листа. Не міг передати його на адресу, бо мій товариш Прихода сьогодні від’їжджає. Другим разом прошу передавати йому безпосередньо. Не знаю Ваших віршів, але коли вони під Надсона — резигнуємо з них наперед...”
Що ще? Підняв голову. Щось там ще було? Ага. Надутість. Але ж то не до мене. Недотепна “Хвиля”? Подумав. Але це дотепно сказано. Усміхнувся. Ні, щось у тієї дівчини є. Не кожна відважилася б щось таке написати. Тон його листа трохи... Ааа! Байдуже.
“Коли ж маєте щось краще, просимо передати. Думаю, що коли хтось надутий, то це не повинно порушити Вашої великодушности чи вплинути на Ваші літературні... аспірації”.
Чи аспірації? Так. Хай відчує, що це редакція. Кінець. Підписав: В. Шеремета. Це вийшло майже велично. Заліпив конверта і написав адресу: “Панні Кирі...”
— Як її прізвище? — звернувся до Євгена. Але Євген також не знає. Все одно. “Панні Кирі. Пер боте”. І досить. Пішли.
Євген дістав листа, і вони пішли. Обидва вдоволені. По дорозі Василь ще раз згадує вчорашній вечір. Не може забути Крупових слів. Чимсь він зачепив Василя за болюче. Він подражнив щось, і цього не можна було йому отак дарувати. Це Василь відчув уже тоді, хоч був п’яний і хоч не завжди відважувався вступати з Крупом в одверте змагання.
У школі рух, ніби на пасіці першого теплого провесняного дня. Входять, виходять, вітаються чи прощаються. Вигуки зо всіх боків. Василь дістав свідоцтво. Воно трохи ліпше, ніж попереднє, і Варвара Сергіївна тільки подивилась на нього многозначним поглядом.
— Як хочете — ви можете учитись, — сказала вона і кивнула своєю гарною голівкою.
Василь пригадав, що він не дуже то вже й учився. Це якось вийшло само собою. По-французьки все-таки двійка, але це єдина. Латину натягнув на три. Це перший раз, відколи він ту латину вчить. Все решта чвірки і жодної п’ятки. Зрештою і це гаразд. Учень з п’ятками завжди підозрілий, хоча Василь дуже добре пам’ятає ті роки, коли він ще не знав ні гуртка, ні журналу, ні панни Настусі, ні розмов вечорами, і коли його свідоцтва були виключно з п’ятками. Тоді він не думав, що це підозріло.
Ось з Євгеном вже набагато краще. Він має кілька трійок, але жодної двійки. Має також п’ять. З релігії. Йому трошки ніяково, бо він і сам не знає, як це могло статися. Він же направду ніколи ще в о. Ніколая не відповідав. І, мабуть, саме тому. Усі учні, що не встигли відповісти, а таких більшість, дістали від о. Ніколая найкращі оцінки.