Юність Василя Шеремети

І він знов налив. Всі не сиділи, а гойдалися, мов тирса. Василь нахилився вперед. Він, мов риба, викинута з води, намагався вловити більше повітря, щоб щось відповісти Крупові. Але не знаходив справжніх слів, язик утік, поламався, очі перестали світити.

— Це все правильно, Крупе, — переплітав він язиком. — Що тут казати. Ти, Крупе, герой, тільки от на відході. А шкода. Останній з могикан. Скільки століть царствували твої предки на святій Русі?

— Від Івана Грозного, — сказав той, вирячивши сірі очі.

— Ну, от... Від Івана Грозного. А тепер відходити. Скидаєте шапочку і “досвіданія”. “Стоїть баржуй, как пьос ґалодний”.

Так, мій милий Крупику. “Как пьос ґалодний”... Як знак запиту... А от я, Крупику, щойно виходжу на арену. Мої предки були раби. От воно як. Твій дід мав право сікти мого діда на стайні. Глупо, страшенно глупо!.. Але то все дурниці. Все дурниці. Очевидно, мої предки на краще не заслужили. А шкода, що ви пасуєте. Блакитна кров... Жаль, жаль... До побачення, до побачееееннння! — шепелявив зовсім п’яний Василь і вдавав, що він з кимсь прощається, що підходить до ручки і цілує її.

— Валю! — кричав він. — Валь... Валь! Правиль... но я цілую ручку мадам її іммпераааторського... “Биистри, как волни, все дні нашей жізні!” — раптом заспівав Василь, а йому підтягнув Валентин. Але пісня не клеїлась. Вони перейшли на щось інше. Василь шумів. — Моя господиня... мадам Цимбаллл каже... Я, каже, не українка... Я ніяка українка... Я... Я імператорська малоросіянка, Богом-Христом роджена! — кричить він в саме вухо Крупові. — А ви Достоєвського тичете... Та розумієте ви, звідки взявся ваш той самий — ек! ек! — Дооостоєвський? Не понімаєте? Я вам, ек! скажу. З Ро-росії, що гниє і розкладається!