Юність Василя Шеремети
- Автор: Самчук Улас Алексеевич
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Знання
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Юність Василя Шеремети». Краткое содержание книги:
Ціле місто, ніби той горобець, шумить та крутиться. Воно розгортається. Вітер бавиться з занавісками вікон, дівочими спідничками, кусниками порваних плякатів. Вітрини крамниць блищать у буревійних промінях, що обертають перли та діяманти на жовтому оксамиті в небесні скарби, гідні окраси весни.
У школі повно весняного руху. Хтось підмалював Пілсудському вуса. Вони були опущені вниз, мов у Ніцше, але наповнений весняними поривами ентузіяст мілітаризму надав їм подобу кайзера Вільгельма Другого. На п’ятій лекції релігії сонце вдирається саме до шостої кляси. За столом сидить о. Ніколай, перед столом стоїть Білоус. Обидва мають свої особливості. О. Ніколай, як тільки перестануть його “питати”, одразу куняє. Білоус, як тільки його викличуть “відповідати”, потіє. Той і другий пописуються. Білоус, обливаючись потом, оповідає, як у війні Константина
Великого з сарацинами на небі з’явився хрест з написом: “Сим побідиті”. Сонце лягло на лисину о. Ніколая.
Він довго і хоробро змагався, але тягар завеликий. Голова о. Ніколая починає хитатись, потім все нижче і нижче опускається на груди. Протоієрейський його хрест зникає під шпакуватою бородою. В цей саме час з його носа виривається своєрідний посвист, що нагадує бойовий клич чи вислів захоплення. Білоус кінчає, але о. Ніколай не виявляє ознак пробудження. — Далі! Далі! — передають йому з лавиць. І Білоус старанно, поважно вдруге оповідає, як Константинові Великому на полі брані з невірними сарацинами з’являється на небі знамення хреста. О. Ніколай вже свистить обома ніздрями, вуса його моргають, борода ворушиться. Видається, що він щось смакує...
І тоді переймає на себе ініціативу Валя Лискевич. Він, мов кіт, нечуйно пробирається до заднього вікна, відчиняє його і стрибає надвір. Всім це видається нечувано дотепним. Зривається Гриб, Білоус... Починається похід до вікон, стрибки, придушений сміх. По короткому часі у клясі сидить тільки на першій лавиці двоє дівчат, а перед столом стоїть Білоус. Стає зовсім тихо. О. Ніколай користає з нагоди спокою, аж поки не брязкає знадвору розбитий дзвінок.
О. Ніколай раптом прокидається. Перед ним Білоус. Голосно і виразно п’ятий раз оповідає він про знамення на небі, але о. Ніколай невдоволений. Він дивиться на клясу, не бачить нікого, голосно фиркає, сердито бере журнал і виходить до директорської...
Варвара Сергіївна робила слідство. Білоус повільно і поважно розповів. Варвара Сергіївна насуплена. Але Білоус мав необережність згадати, як то було, коли о. Ніколай моргав вусом. Варвара Сергіївна не втрималась, і її усмішка зіпсула цілу справу. Сміялись всі. Білоус після виборів прославився вдруге. На перерві його підхопили на руки і кілька разів підкинули під стелю. Герой дня спокійно подякував і заявив, що він готовий пролити ще не одне відро поту, якщо матиме нагоду до наших цвілих шкільних мурів внести шматок радости.
У клясах затхло і тісно. Не можна розсунути стін і не можна вигнати запах гниття. Але поза стінами досить простору й свіжости. З півдня повіває вітер, приносить запах соснини, ворушить верхи каштанів. З гір приходять дівчатка в коротких спідничках і приносять перші білі і сині проліски. На Широкій вулиці їх продають, і Варвара Сергіївна вже має приколотий до костюма букетик.
Вона також перша змінює зимове убрання. Жвава, легка, на високих закаблучках. Як личить їй весна і як легко їй тепер жити! Вона з весною справжні приятелі. Її чоловік — пан директор — змінився мало, хоча його темно-синє вбрання виразно посвіжішало. Жваво, плавно, бавлячись, він викладає про київські билини — Ілля Муромець, Альоша Попович, Мікула Селянинович...
Семен Іванович... Той скинув своє чорне з засмальцьованим оксамитовим коміром пальто та змінив його ще більш засмальцьованим зім’ятим плащиком. Це той скромний дарунок весні, щоб ніхто не подумав, що він зустрічає цю подію останнім. Він часто ходить на великопісну вечірню, і на сторінках “Хвилі” саме в цей час з’явився віршик, що так кінчався: