Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-7
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1». Краткое содержание книги:
Я не закричав, але тієї ж миті замість мене закричали всі кровожерні вампіри, що мчать верхи на нічному вітрі, коли мою свідомість затопила нестримна лавина душогубних спогадів. В одну мить я пригадав усе, що зі мною сталося; я згадав те, що було за межами похмурого замку і лісу, я впізнав з часом перебудовану споруду, в якій зараз перебував, і, що найгірше, упізнав нечестивого виродка, який, вишкірившись, стояв переді мною, коли я відсмикував свої осквернені ним пальці.
Однак у безмірі всесвіту є не лише гіркота, але й бальзам, і бальзам цей — забуття. У неосяжному жахові тієї миті я забув про те, що мене лякало, а сплеск страшних спогадів розчинився у хаосі відлуння окремих образів. Напівпритомний, я покинув це прокляте примарне лігво, швидко і тихо вибігши під місячне сяйво. Коли я повернувся на вкриту мармуром площу біля церкви і спустився сходами, то виявив, що кам’яний люк уже не зрушити з місця; я не шкодував за цим, бо ненавидів старовинний замок і ліс, що його оточував. Віднині з веселими і дружніми вампірами я сідлаю нічні вітри, а вдень ми граємось у катакомбах Нефрен-Ка, у недоступній і незнаній долині Гадот біля Нілу. Я знаю, що світло не для мене, окрім місячного сяйва над скелястими гробницями Неба, не для мене й радощі, окрім не знаних нікому свят у Нітокрисі під Великою Пірамідою; і в моїй знову віднайденій дикій свободі я мало що не благословляю гіркоту неприкаяності.
Бо хоч забуття і принесло мені спокій, я завжди пам’ятаю, що я сторонній; я чужинець у цьому сторіччі, серед тих, хто досі є людьми. Я знаю це ще відтоді, як простягнув руку до виродка у величезній позолоченій рамі; витягнув пальці і торкнувся холодної і непроникної поверхні шліфованого скла.
Музика Ерiха Цанна
Хоч як ретельно я вивчав мапи міста, але так ніколи більше і не знайшов Рю д’Осей. Я перелопатив не тільки сучасні мапи, бо знаю, що назви змінюються. Навпаки, я глибоко занурився у давню історію цих країв, особисто дослідив кожен закуток, кожнісіньке місце, де могла б бути та вулиця, яку я знав під назвою Рю д’Осей. Але попри всі мої зусилля, фактом, і доволі принизливим, залишається те, що я не можу знайти будинку, вулиці, ба навіть місцевості, де впродовж останніх місяців мого жебрацького життя студента-метафізика тутешнього університету я чув музику Еріха Цанна.
Я не дивуюся, що мене зраджує пам’ять: моє здоров’я, фізичне і духовне, серйозно постраждало за час мого проживання на Рю д’Осей, а ще пригадую, що там мене не навідував ніхто з моїх знайомих. Але мене дивує і заводить у глухий кут те, що я не можу знову знайти цього місця, бо воно було всього за півгодини ходи від університету і мало деякі особливості, які б навряд чи забув той, хто хоч раз там побував. Я ніколи не зустрічав нікого, хто бачив би Рю д’Осей.
Пролягаючи через масивний міст із чорного каменю, Рю д’Осей перетинає темну річку, яка протікає між величезними цегляними складами із запилюженими вікнами. Біля річки завжди панувала сутінь, оскільки дим сусідніх заводів постійно затуляв сонце. А ще від річки повсякчас віяло гидким смородом, якого я більше ніде не зустрічав і який, сподіваюся, одного дня допоможе мені її відшукати, бо я відразу впізнаю той сморід. За мостом були вузенькі бруковані вулички із прокладеними рейками; далі починався підйом, спершу пологий, але дуже крутий перед самою Рю д’Осей.
Я ще ніколи не бачив такої вузенької і крутої вулиці, як Рю д’Осей. То була просто скеля, недоступна для будь-якого транспорту, в деяких місцях тротуар переходив у приступки, а нагорі вулиця впиралася у високу заплетену плющем стіну. Бруківка була неоднорідною, місцями кам’яні плити, місцями, власне, брук, а деінде — гола земля, з якої пробивалася якась зелено-сіра рослинність. Будинки були високі, гостроверхі, страшенно старі і якось жахливо вусібіч перехняблені. Іноді будинки, що стояли навпроти, обидва хилилися вперед, майже дотикаючись один до одного, утворюючи ніби арку; звісно, вони не пропускали сонячного світла донизу, де відтак панували вічні сутінки. Траплялися кілька містків, перекинутих через вулицю від будинку до будинку.