Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Безталанний той, у кого спогади дитинства викликають лише журбу і смуток. Нещасливий той, хто може пригадати лише довгі години у величезних похмурих кімнатах з брунатними портьєрами і божевільно безкінечними рядами старовинних книжок або лише тремтливе чатування у лісах, серед химерних, велетенських, заплетених лозами дерев, які високо над головою мовчки хитають покрученими гілками. Боги ж так багато дали мені — мені, задурманеному, розчарованому, спустошеному і зламаному. І все ж я на диво наполегливо і відчайдушно тримаюся за ті скупі спогади, щойно моя свідомість готова сягнути за межі, до іншого.

Я достоту не знаю, де народився, пригадую лише замок, безмежно старий і безмежно жахливий, сповнений темних проходів, з височенними стелями, на яких око могло зачепитися хіба за павутину чи тінь. Камені у старезних коридорах завжди здавалися огидно вологими, скрізь панував гидотний запах, ніби від трупів, що гнили тут уже багато поколінь. Там завжди був півморок, тож іноді я просто запалював свічки і, дивлячись на них, відчував полегшення; надворі не сяяло сонце, бо моторошні дерева росли вище за найвищу з веж, до яких можна було увійти. Лише єдина чорна вежа своєю висотою перевершувала дерева і випиналася у незнане небо зовнішнього світу, але вона була напівзруйнована і на неї можна було піднятися, хіба вилізши прямовисною стіною, долаючи камінь за каменем.

Я певен, що прожив роки у тому місці, але я не можу виміряти час. Либонь, хтось дбав про мене, хоча я й не пригадую нікого, крім самого себе; взагалі не можу пригадати нікого живого, лише пацюків, кажанів і павуків. Думаю, хоч би хто піклувався про мене, він мав би бути неймовірно старим, бо моє перше уявлення про живу істоту пов’язане з чимось недоладно схожим на мене, лише гидким, скоцюрбленим, давнім, як і сам замок. Я не бачив нічого жахливого у кістках і скелетах, які заповнювали деякі кам’яні крипти глибоко у замковому фундаменті. У власній уяві я пов’язував ці речі з буденністю, та й вважав їх справжнішими, аніж кольорові малюнки живих істот, які я знаходив у багатьох запорошених книгах. У цих книгах я вичитав усе, що знаю. Мене не наставляв і не навчав жоден учитель, я навіть не пригадую, щоб у ті роки чув чийсь голос — навіть свій власний; і хоча у книжках я читав про мовлення, проте ніколи навіть не намагався спробувати заговорити вголос. Я теж ніколи не замислювався про свою зовнішність, бо у замку не було дзеркал, і хіба що я несвідомо відчував себе схожим на тих молодих людей, яких бачив на малюнках у книжках. Я відчував себе юним, бо пам’ятав небагато.

Я нерідко спочивав за межами замку, потойбіч рову зі смердючою водою, під темними мовчазними деревами, годинами мріючи про те, що вичитав у книжках; уявляв себе посеред яскравого натовпу у сонячному світі поза безкінечними лісами. Якось я спробував утекти, але що далі я відходив від замку, то густішими ставали тіні, і повітря все більше наповнювалося гнітючим страхом, тож я знетямлено кинувся назад, перш ніж встиг заблукати у лабіринті нічного забуття.