Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-7
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1». Краткое содержание книги:
Тремтячи усім тілом, старий посадив мене на стілець, сам примостився на сусідньому, його віола і смичок, недбало кинуті, валялися поруч на підлозі. Якийсь час він сидів непорушно, чудернацько киваючи головою, ніби напружено і злякано до чогось дослухаючись. Опісля він начебто заспокоївся і, пересівши за стіл, написав коротеньку записку, простягнув її мені, а потім повернувся до столу і почав щось швидко писати. У записці він благав мене в ім’я милосердя і заради задоволення моєї власної цікавості дочекатися, коли він докладно опише — щоправда, німецькою — всі ті дива і жахіття, які напосідають на нього. Я чекав, олівець німця креслив папір.
Уже минула добра година, я продовжував чекати, купка аркушів, гарячково списаних рукою старого музиканта, все збільшувалась, аж раптом я побачив, як Цанн враз смикнувся, ніби від несподіваного удару. Безсумнівно, він дивився на зашторене вікно і, тремтячи, вслухався. Тоді мені здалося, що я й сам чую якісь звуки; вони не були жахливими, радше лунала надзвичайно тиха і безмежно далека мелодія, ніби музикант був в одному із сусідніх будинків або ж десь потойбіч стіни, за яку мені так і не довелося зазирнути. На Цанна ж музика справила жахливе враження. Впустивши олівець, він підвівся, схопив віолу і почав шматувати ніч дикою музикою, яка злинала з-під його смичка лише тоді, коли я підслуховував з іншого боку дверей.
Марно описувати гру Еріха Цанна тієї страшної ночі. Це було жахливіше за будь-що раніше мною чуте, бо тепер я міг бачити вираз його обличчя і розумів, що за звуками ховається застиглий страх. Він намагався своєю музикою щось віднадити чи заглушити — я не знав, що саме, але відчував, яким страхітливим воно мало б бути. Музика стала дикою, несамовитою, істеричною, а все ж до останнього звучала нотами великого генія, яким, поза сумнівом, був наділений цей старий. Я впізнав мотив — це був популярний серед театралів шалений угорський танець, і на якусь мить я усвідомив, що оце вперше чую, як Цанн грає твір іншого композитора.
Усе гучніше лунало завивання, все дужче шаленіла відчайдушна віола. Музикант обливався рясним потом, корчився усім тілом, постійно дивлячись на зашторене вікно. В його скажених мотивах мені ввижалися похмурі сатири і вакханки, які несамовито танцюють у порожнечі хмарних і задимлених безодень поміж блискавиць. Тоді я розрізнив чіткіший і водночас пронизливіший звук, який ішов не від віоли: спокійна, вдумлива, цілеспрямована, насмішкувата мелодія, що лунала з далекого заходу.
Цієї миті віконниці почали стукотіти в лунку ніч, а вітер назовні посилювався, ніби підігруючи музиці старого. Голосіння Цаннової віоли тепер переросли у звуки, які, як я гадав, просто неможливо видобути із цього інструмента. Стукотіння віконниць посилилося, вони розчахнулися і почали битися об вікно. Під невпинними ударами скло задрижало і розбилося, і до кімнати увірвався холодний вітер, з шипінням пригасив свічки і прошелестів паперами, в яких Цанн почав описувати свою жахливу таємницю.
Я поглянув на Цанна і зрозумів, що він перебуває десь за межами власної свідомості. Його блакитні очі оскліло вирячилися, а божевільна музика перетворилась на сліпу, механічну, невпізнавану какофонію звуків, яку не описати жодним пером.
Раптовий порив вітру, сильніший за інші, підхопив рукописні аркуші і жбурнув їх до вікна. Я відчайдушно кинувся услід за ними, але вони зникли раніше, ніж я встиг добігти до розбитих шиб. Тоді я згадав про своє давнє бажання визирнути у це вікно, єдине вікно на всю Рю д’Осей, з якого можна побачити схил пагорба за стіною і місто, що простяглося внизу. Було дуже темно, але вогні міста завжди горіли, тож я очікував побачити їх навіть крізь пориви дощу і вітру. Однак коли під шипіння свічок і завивання божевільної віоли вкупі з нічним вітром я визирнув з цього найвищого на вулиці мансардного віконця, то не побачив унизу міста, і на знайомій вулиці не блимав жоден приязний вогник, була лише чорнота безмежного простору; простору неймовірного, сповненого рухами і музикою, не схожими ні на що земне. І коли я стояв, нажахано вдивляючись у темінь, вітер загасив обидві свічки у давній гостроверхій мансарді, залишивши мене у дикій, непроникній темряві з пекельним хаосом просто переді мною і диявольським біснуванням нічної віоли за спиною.