Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-7
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1». Краткое содержание книги:
Чотири ночі були безхмарні, а місяць холодно осявав землю крізь тоненький траурний серпанок навколо безмовної верховини. На п’яту ніч, коли небо освітилося повнею, Барзай розгледів кілька густих хмарин далеко на півночі, і вони з Аталом чатували, очікуючи їхнього наближення. Могутні і величні хмари підпливали повільно, ніби знаючи мету свого руху, заклубочуючись навколо вершини високо над головами спостерігачів, ховаючи місяць і саму верховину від чужих поглядів. Вони довго дивилися, як закручуються в спіраль пасма туману, як полотно хмар товстішає і стає непроникним. Барзай був мудрий мудрістю земних богів, він уважно дослухався до звуків, але Атала діймали холод туманів і жах ночі, і він відчував лише страх. А коли Барзай почав дертися вище і кликати за собою, Атал вирушив слідом далеко не відразу.
Туман настільки загус, що важко було знаходити шлях, і хоч Атал нарешті вирушив услід за Барзаєм, він заледве розрізняв його сіру постать на похмурому схилі у світлі захмареного місяця. Барзай ішов далеко попереду, і здавалося, що, незважаючи на вік, сходження йому дається легше, ніж Аталові, бо ж він не відступав перед урвищами настільки крутими, що вони могли бути до снаги лише дуже сильній і безстрашній людині, не спинявся він і перед широкими чорними прірвами, через які Атал заледве перестрибував. Отак вони невпинно пробиралися через скелі і провалля, сковзаючись і спотикаючись, і лише іноді зупинялися в заціпенінні перед безмежжям і жахливим мовчанням холодних крижаних піків і безмовних гранітних скель.
Раптом Барзай зник з-перед очей Атала, видряпавшись на величезну скелю, яка, відколовшись, перегороджувала дорогу будь-якому, не натхненному земними богами, верхолазу. Атал залишився далеко внизу, роздумуючи, що йому робити, коли він досягне неприступної скелі, коли раптом з цікавістю зауважив, що світло на вершині посилилось, ніби безхмарна верховина і осяяне місяцем місце зібрання богів раптом виявилися дуже близько. І він поповз уперед, у напрямку скелі і освітлених небес, відчувши при цьому страх, сильніший за все, що йому довелося зазнати раніше. Тоді, крізь туман нагорі, він почув голос Барзая, що, радіючи, несамовито горлав:
— Я чую богів. Я чую, як земні боги співають, бенкетуючи на Гатеґ-Кла! Тепер Барзаю-Пророку, відомі голоси земних богів! Тумани прозорі, а місяць ясний, і я побачу, як боги, забувши про все, танцюють на Гатеґ-Кла, яку вони так любили в молодості. Мудрість Барзая зробила його могутнішим за земних богів, бо супроти нього їхні закляття і перепони — це ніщо; Барзай споглядатиме богів, гордих богів, потаємних богів, богів землі, що цуралися людського погляду!
Атал не чув тих голосів, які чув Барзай, але він уже наблизився до величезної скелі й оглядав її, шукаючи приступки для ніг. Тоді він знову почув голос Барзая, ще гучніший і пронизливіший:
— Туман розвіявся, і місяць відкидає тіні на схил гори, голоси земних богів високі і несамовиті, вони бояться приходу Барзая Мудрого, що став могутнішим, ніж вони… Світло місяця миготить, бо супроти нього танцюють земні боги, я зараз побачу богів, що у танці стрибають і завивають під світлом місяця… Світло пригасає, боги бояться…
Доки Барзай це вигукував, Атал відчув разючі зміни навколо, ніби закони природи землі поступились вищим законам, бо хоч шлях був навіть крутіший, аніж раніше, стежка нагору раптом стала на диво легкою для сходження, сама скеля тепер заледве чи здавалась перешкодою, тож він легко піднявся вгору її гладенькою поверхнею. Світло місяця таємниче зникло, але що вище Атал здіймався угору крізь тумани, то чіткіше йому чувся голос Барзая, що долинав із тіні:
— Місяць темний і боги танцюють вночі, небо сповнене жаху, бо це зникнення місяця і його затемнення не провіщене в жодній книзі людей чи земних богів… Тут, на Гатеґ-Кла, якась незнана магія, бо крики зляканих богів обернулися на сміх, а крижані схили безкінечно підносяться до чорних небес, я ж підношуся з ними… Гей! Гей! Нарешті! У тьмяному світлі я бачу земних богів!
Цієї миті, заледве тримаючись на карколомному крутосхилі, Атал почув у темряві огидний сміх, навпереміш із криком, що його ще не чула жодна людина, окрім хіба як у невимовних нічних жахіттях; крик, у якому всі жахи, муки і страждання усього життя стиснулися до єдиної нестерпної миті:
— Інші боги! Інші боги! Боги пекельних світів, які оберігають ослаблих богів землі!… Стережися… Тікай… Не дивися! Не дивися! Помста безмежних безодень… Проклята, осквернена прірва… Милосердні земні боги, я падаю в небеса!