Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Отож, я мріяв і чекав у цих безкінечних сутінках, хоча й сам не знав, чого чекаю. І тоді, у тінистій самотності, моє очікування світла і жадання його стало таким нестерпним, що я геть втратив спокій і у молитві здійняв руки до тієї єдиної поруйнованої чорної вежі, яка здіймалася вище дерев і випиналась у незнане небо зовнішнього світу. І я вирішив, що піднімусь на вежу, хоча й можу упасти, бо краще раз побачити небо і померти, аніж жити без жодного сонячного промінчика.

Я піднімався у напівтемряві стертими старими кам’яними сходами, аж доки не дістався місця, де вони обривалися, а звідти, ризикуючи зірватися, дерся угору, хапаючись за невеликі виступи стіни. Цей мертвий, голий кам’яний циліндр був зловісним і жахливим; чорний, поруйнований і покинутий, ще моторошніший від потривожених кажанів, крила яких не будили у ньому жодного звуку. А все ж ще жахливішою і сповненою відчаю була швидкість мого просування, бо хоч би скільки я ліз, темрява наді мною не розсіювалася, і мене огортало холодом — віковим і замогильним. Я тремтів, думаючи про те, чому не можу досягти світла, але не наважувався поглянути донизу. Я гадав, що то мене раптово наздогнала ніч, і марно намацував вільною рукою вікно-бійницю, щоб поглянути, як високо я видерся.

Зненацька, після вічності жахливого підйому наосліп тією безнадійною, вигнутою стіною, я відчув, як моя голова торкнулася чогось твердого, і зрозумів, що то, нарешті, дах чи, принаймні, якесь перекриття. У темряві я підняв вільну руку і промацав перепону, з’ясувавши, що вона кам’яна і непорушна. Тоді я почав повзти вежею по колу, хапаючись за будь-який виступ слизької стіни, аж доки нарешті намацав місце, де перешкода трохи піддавалась, і знову підтягнувся вгору, штовхаючи головою люк чи то двері, оскільки обидві руки мені тепер були потрібні, щоб завершити цей карколомний підйом. Наді мною була непроникна темрява, і, пролазячи у цей отвір, я знав, що моє сходження ще не закінчилося, бо люк був лише проходом крізь кам’яну підлогу приміщення, яке було дещо більшого діаметру, аніж підніжжя вежі; не було сумнівів, що це підлога якоїсь величезної спостережної кімнати. Я обережно заліз досередини, намагаючись не дати важкій плиті упасти на місце, але з моїм останнім ривком вона все ж опустилася назад. Я лежав на кам’яній підлозі і слухав відлуння її падіння, сподіваючись, що за потреби зможу знову її підняти.