Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Розшифровуючи його плутану французьку, я все більше співчував старому. Він, як і я, страждав від фізичних і душевних недуг; мої ж метафізичні дослідження навчили мене доброті. Серед тиші з-за вікна долинув ледь чутний стук — можливо, нічний вітер приніс якесь відлуння, і, невідомо чому, я здригнувся від переляку ще більше, ніж Еріх Цанн. Тож, коли я закінчив читати, то потис хазяїнові руку, і ми розпрощалися друзями.

Наступного дня Бландо надав мені дорожчу кімнату на третьому поверсі, між покоями старого лихваря і кімнатою шанованого шпалерника. На четвертому ж поверсі ніхто не жив.

Невдовзі я зрозумів, що Цаннове прагнення мого товариства було далеко не таким сильним, як здавалося тоді, коли він умовляв мене переселитися вниз із п’ятого поверху. Він не запрошував мене до себе, коли ж я сам приходив, він виглядав невдоволеним і грав цілком байдуже. Це завжди було вночі — за дня він спав і нікого не приймав. Він усе менше мені подобався, хоча мене все ще неабияк захоплювали кімната на горищі і дивовижна музика. Мені нестерпно хотілося поглянути у те вікно, зазирнути за стіну, побачити схил пагорба, звідки простиралися виблискуючі дахи і шпилі. Якось, коли у театрі йшла вистава і Цанна не було вдома, я піднявся на мансарду, але двері виявилися замкненими.

У чому я досягнув успіху, то це у підслуховуванні нічної гри старого німця. Спершу я навшпиньках прокрадався у свою колишню кімнату на п’ятому поверсі, але з часом настільки осмілів, що почав підходити аж до скрипучих східців, що вели на мансарду. Там, у просторій кімнаті за замкненими дверима із замком, якого я навіть не міг знайти, я часто чув звуки, які сповнювали мене незрозумілим жахом — жахом, до якого домішувалися цікавість і відчуття таємниці. Звуки самі по собі аж ніяк не були жахливими, але у них вловлювалися нечувані на землі обертони, і моментами вони набували справді симфонічного звучання, яке навряд чи могло бути створене одним-єдиним музикантом. Очевидно, Еріх Цанн був генієм неймовірної сили. Минали тижні, і віола за дверима все більше шаленіла, старий же музикант здавався все більше виснаженим, змарнілим і замкнутим у собі. Тепер він у будь-який час відмовлявся мене приймати і сторонився, коли ми зустрічалися на сходах.

Однієї ночі, коли я стояв під його дверима, я почув, як плач віоли перетворився на хаотичну мішанину звуків; вловлюючи цю пекельну какофонію, я почав було сумніватися у власному здоровому глузді, аж тут із‑за замкнених дверей долинув доказ того, що жах був справжній, — лячний, нечіткий крик, що може належати лише німій людині і який зривається з уст лише в моменти безмежного страху чи болю. Я став гамселити у двері, але відповіді не отримав. Тремтячи від холоду і переляку, я залишився чекати у темному коридорі, аж доки з-за дверей долинуло слабке шарудіння, яке свідчило про спроби музиканта, спираючись на стілець, підвестися з підлоги. Гадаючи, що він щойно опритомнів, я знову почав стукати, і одночасно вигукувати, що це я. Я чув, як Цанн прошкутильгав до вікна, причинив спершу віконниці, а за ними й рами, потім дошкандибав до дверей і нетвердою рукою відсунув засув, щоб мене впустити. Цього разу він щиро зрадів моєму візиту; його нещасне обличчя просто сяяло від полегшення, і він схопив мене за куртку, як дитя хапається за мамину спідницю.