Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1
- Автор: Лавкрафт Говард Филлипс
- Год: 2002
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-966-2355-69-7
- Переводчик: Остап Українець
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1». Краткое содержание книги:
Мешканці вулиці мене теж неабияк вражали. Спершу я подумав, що це через те, що всі вони такі мовчазні і потайні; потім я вирішив, що це тому, що всі вони дуже старі. Не знаю, як сталося, що я почав мешкати на тій вулиці, але я був сам не свій, коли туди переселився. Завжди гнаний нестачею грошей, я жив у багатьох бідних районах, аж доки нарешті не набрів на цей напівзанедбаний будинок на Рю д’Осей, у якому хазяйнував паралітик Бландо. Цей будинок стояв третім від кінця вулиці і був там найвищим.
Моя кімната розташовувалась на п’ятому поверсі; і то була єдина заселена кімната на тому поверсі, бо й увесь будинок був майже порожній. Першої ж ночі після заселення я почув дивну музику, що долинала з гостроверхої мансарди, і наступного дня поцікавився цим у Бландо. Він сказав мені, що то грав старий і німий німецький віоліст, який, поселяючись, вписався як Еріх Цанн і вечорами грав на віолі в оркестрі дешевого театру, додавши, що бажання Цанна вечорами після повернення з театру грати на віолі було причиною, через яку він обрав простору ізольовану мансарду, кругле віконце якої було єдиним місцем на всій вулиці, з якого можна було зазирнути за височенну стіну на пагорбі і побачити краєвид за містом.
Відтоді я щоночі чув Цанна, і хоч він заважав мені спати, я був зачарований незвичністю його музики. Я не надто знався на музичному мистецтві, а все ж був певен, що жодна з його мелодій ніяк не стосується музики, яку я чув раніше; отже, думав я, він композитор, наділений надзвичайним генієм. Що довше я слухав, то більше захоплювався, аж доки через тиждень не вирішив познайомитись зі старим.
Однієї ночі, коли Цанн повертався з роботи, я перестрів його в коридорі і сказав, що хочу з ним познайомитись і почути, як він грає. Він був невеликим, хирлявим і сутулим чоловічком у потріпаному одязі; з блакитними очима, гротескним обличчям сатира і геть лисою головою; здається, мої перші слова його розлютили і злякали. Втім, моя очевидна приязність, зрештою, розтопила лід, і він, усе ще трохи невдоволено, запросив мене йти слідом за ним скрипучими і хисткими мансардними сходами. Його кімната, одна з двох під крутим дахом, виходила на захід, у бік високої стіни у кінці вулиці. Приміщення було дуже великим і здавалося ще більшим через загальну бідність і занедбаність. З меблів у кімнаті були тільки вузьке залізне ліжко, брудний рукомийник, маленький столик, величезна книжкова шафа, залізний пюпітр і три старомодні стільці. На підлозі безладно валялися аркуші партитур. Стіни були обшиті голими дошками і, очевидно, жодного разу не тинькувалися; купи пилу і всюдисуща павутина надавали приміщенню радше занедбаного, аніж обжитого вигляду. Вочевидь, світ краси Еріха Цанна лежав у якомусь далекому всесвіті уяви.
Запропонувавши жестом сісти, німий зачинив двері, опустив великий дерев’яний засув і запалив іще одну свічку окрім тієї, яку приніс із собою. Тоді він витягнув віолу із побитого міллю футляра, а витягши, всівся на найзручніший стілець. Він не скористався табулатурою, але, граючи з пам’яті, більше години чарував мене мелодіями, яких я раніше не чув; мабуть, це були його власні твори. Я не можу їх описати, тим паче, що я не великий знавець музики. То були ніби якісь фуги, з надзвичайно захопливими пасажами-рефренами, однак я звернув увагу на те, що в музиці жодного разу не зазвучали ті потойбічні мотиви, які я ночами чув у своїй кімнаті.
Ці чарівні мелодії настільки закарбувалися у моїй пам’яті, що я нерідко сам собі мугикав і насвистував їх, тож коли музикант нарешті відклав убік свій смичок, я запитав, чи не зможе він відтворити якусь із них. Але щойно я завів про це мову, як зморшкувате обличчя сатира втратило вираз тихого спокою, з яким він грав досі, і на ньому відбилася та сама суміш злості і жаху, яку я помітив, коли вперше до нього заговорив. Поблажливо ставлячись до його старечого дивацтва, якийсь час я намагався його переконати; навіть спробував налаштувати хазяїна квартири на правильний настрій, наспівавши кілька мелодій, які я чув минулої ночі. Але я більше нічого не встиг сказати, бо щойно німий музикант упізнав насвистування, його обличчя спотворила гримаса, яку я не можу описати, а довга, холодна кістлява правиця простяглась, щоб затулити мені рота і покласти край грубій імітації. Зробивши це, він не облишив своїх дивацтв, кинувши зляканий погляд на самотнє зашторене вікно, ніби побоюючись якогось вторгнення, — вчинок тим паче безглуздий, що мансарда розташовувалася високо і до неї навіть із сусідніх дахів неможливо було дістатись, а це вікно було єдиним місцем на всій вулиці, як запевняв консьєрж, з якого через стіну проглядалася верхівка пагорба.