Листя землі. Том 1

Года — як вода, і вода у Невклі — як ті года, пливе і пливе собі, і великую книгу довелося б описать, мо', од землі до самого неба була б тая книга, як усе описать, що мені переживать судилося. І вписую до Книги днів тольки дещицю з того, що досюль в очах моїх стоїть, і помирать буду — споминатиму. А що святую правду до Книги вписую, дак сеє другі людяки підтвердять, бо є ще такі, що живуть. Війна громадянська у нас була така переворотна! Червоні з білими б'ються цілі дні, тади копають братські могили, свої своїх хоронять. У ранні налетять з лісів чи з-за Невклі із шаблями: «Драстуйте, товарищі!..» І вже їх нема, уже на тинах висять, порубані. А ми ще ж над самою Невклею жили, біля переправи. Тади, як ми строїлися, земельки — де було узять? Дорога була земелька. Дак, хто голозадий, ті кручі над Невклею лопатами розгортали і куреники собі ліпили, було, що із самої лози та глини, а очеретом вкривали. І у нас хатинка була такая низенька, що кури у вікна зазирали, се правда суща.

А було сеє, про що до Книги вписати хочу, калі б не в годі дев'ятнадцатім. Троє дєток моїх в одну весну од дифтеріту померло. Двоє — тихо вмирали, наче трава, а дочка Маруся — тая усе плакала: «Мамо, вава…» А що я можу, як тольки Богу помолиться. І молила, і просила, а йон — не чув, багато тади таких, як я, було на одні його вуха. Дак похоронила се я трьох дєток своїх, якось ще весною, а в літі знов заходилася родить. Заходилася се я родить, а носила воду на гору до останнього, бо в городі усе сохло. Падала з відрами, котилася, коліна збивала і лікті, а — робить треба, ніхто за мене роботи моєї робить не буде. І як несла я воду з Невклі, важка, вже на місяці, мо', дев'ятім, калі бачу діда, у білій сорочці і штанях полотняних, босого, на крутій стежці йон стояв, наче піджидав мене. І не бачила я ранєй, як йон із шпиля зійшов чи од ріки піднявся. Ну, наче не було, не було — а раптом із землі виріс. Як ближчей я підійшла, з лиця роздивилася. А був йон з лиця іконний увесь: лобище високий, очі добрі, проникливі у душу, волосся і борода довгі, білі. І був йон з лиця свого іконного знайомий мені, тольки згадать не могла. А як згадала, наче кригою узялася, не ворухнуся, з коромислом на плечі: се ж бо сам Нестор Семирозум, покійний давно, зовсім як на портреті у хатці Уляни Несторки! Ходила я до неї не раз, як дєтки мої боліли, і бачила той портрет, на покуті, під іконами. А малював того портрета, із слів Уляниних, богомаз мандрівний, ще до війни миколаївської, і дякувала йому за ту роботу Уляна трьома десятками яєць та куснем сала. Але нічого богомаз не узяв, тольки води з криниці Семирозумової напився і пішов із села, і болєй його ніхто не бачив. Дак з того портрета посля люди й собі перемальовували Нестора Семирозума, хто умів, і на божник ставили, і молилися йому, калі кому дуже припікало, як самому Богові, а найперший портрет — в Уляни Несторки.

І мовив до мене Нестор Семирозум, на стежці крутій перед очі мої з'явившись: «Молодице, молодице, у горі ти скупана, горем поле жисті твоєї засіяне. Бо такеє врем'я прийшло, і ще тяжчеє врем я наступає: розростеться зло у світі, як осот на городі, і не виполоти його силі Божій, надто глибоке коріння його. Кам'яніють душі людські, а будуть вони далєй — як із заліза, і людяка на людяку звіром лютим дивитиметься, хоч — мед на вустах. Велике співчуття я до тебе, молодице, маю за жисть твою тяжкую та серце добре, і переведу через потік кривавий на беріг, де — живі. Не лягай ти сьогодні спать із дєтками своїми, яких ще тобі доля залишила, у хатці, а збери пожитки свої та йди у вишняк, на краю городу, і там ніч ночуй». І як сказав сеє Нестор Семирозум, зник з очей моїх, наче й не було, наче привидівся мені, витомленій та згорьованій.

Але зробила я так, як мені нараджено. А Явтух мій — се ж у червоних тади був, мобілізований. І народила я тої ночі, у вишняку. Народила — як видихнула, і стогону з моїх вуст не прохопилося, бо ж дєтки мої старшенькі біля мене спали. Сама собі й пуповину перев'язала. Терпіти біль жистю своєю була я привчена. А як народила я дочечку під ранок, стрілянина в березі почалася. А вже світало. Се ж пароплав червоних по Невклі плив, а хлопці із загону Вовчаря по ньому од цегельні пуляли. Вовчар наче сперва за більшовиків був, тйди утік од них, із дружками своїми проштрафившись, і вже ні до червоних, ні до білих не приставав, а в Краї такеє виробляв, що й згадать страшко.

Дак з пароплава гармата стрелила — по селу. Стрелила гармата по селу, і перший снаряд під нашою хатою розірвався, розсипалися віконечка наші на скалки, і стріха заголилася. А мій синок старшенький, Миколка, у голод воно, оіднеє, померло, межею біг, глянути зі шпиля, що в березі діється. Дак його повітрячком гарячим ударило. Довго йон потім заїкався, на стіну уночі спросонь ліз, людей боявсь. До Уляни Несторки я його познєй водила. Уляна і воском опливала, і ниткою міряла, серед ночі двічі приходила і на живуще читала — коли й минулося. Се вже як я з дітками своїми на цегельні тулилася, у кухоньці, де ранєй робочим їсти варили. На цегельні я тулилася, бо попливла наша хатка диму клубком у небо світанкове.