Листя землі. Том 1
- Автор: Дрозд Владимир Григорьевич
- Серия: Листя землі #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Листя землі. Том 1». Краткое содержание книги:
Володимир Дрозд — широковідомий письменник. Він автор багатьох романів, повістей, оповідань, що перекладені російською, а також багатьма європейськими мовами.
Художники: О. І. Яцун, В. Ф. Яцун
Нє, Вовчар уже тади у червоних служив, за лінією. Як під кручею, у Глинищі перед дулами гвинтівок постояв, одразу й накивав п'ятами з села. І таким комісаром ретивим, розказують, зробився, що страх. У Мньові, як зайняли червоні, багатих людей причинили, і попа мньовського. Йон ще колись до нашого отця Олександра приїздив, і службу вони разом правили, виднин такий піп. А в того мньовського попа та був син, літ йому сімнадцять, а мо' й меньш. Дак прийшло те дитя за батька просить, а вже попа з людяками мньовськими за стайню ведуть — розстрілювать. Дак Вовчар і хлоп'я теє — туди. А йон тими, хто розстрілював, командував. Дак, розказують, на очах у батька те хлоп'я з нагана убив, а тади уже — й самого попа. Отакий йон був.
А батько Вовчара, Мартин Волохач, сей ні з червоними, ні з німцями, ні з гайдамаками не знався. Приїхав було до його пан Костянтин і каже: «У тебе, Мартине, двір такий, що за версту до двору — уже дзвенить. Будь у моєму помісті за господаря, управителем тебе настановлю, ти людей у вузді тримать умієш, а мій управитель п'ятами накивав». А Мартин Волохач панові і відповідає: «Ні, Костянтине Опанасовичу, на германських штиках ми з тобою довго не всидимо, мулько дуже. А германець — як прийшов, так і піде, наївшись хлібця нашого. Мені ж з людьми далєй жить». Се я сама чула, гомонку їхню, воду з їхнього колодязя брала, бо в наш колодязь хтось убитого пса кинув. Уже як денікінці прийшли до нас, тади Мартин Волохач голову підняв: «Се уже — наша власть, сюю власть я сильно уважаю». Тольки ж недовго тая власть побула.
Ага ж, прийшли до нас у двір німці, наказали поліна і солому під повіткою розкидать. А тамочки — шафа панська, дзеркальна. Дак вони батька мого на тій шафі розіклали і порядку своєму довго шомполами учили, докуль і не зомлів батько, водою одливали. Уляна Несторка усю весну травами його потім одпоювала, бо уже кров'ю харкав.
Уляна Несторка — яна сама нагая скуштувала, як телицю в економію відводила, бо тади ж Кузьма з Марусиною уже в тифу лежали. Мерли ж люди од того тифу, ой мерли, як мухи. А німці кожного, хто з економії виходив, забране повернувши, у воротях нагаями одмічали.
Се так, стояли вони рядами коло воріт і кожного, хто виходив, нагаями періщили. Тольки ж Уляни Несторки нагай і не торкнувся. Мій свекор на свої очі бачив і розказував. Йон тади у економії за конторщика був. Як випливла Уляна Несторка з воріт, а хто пожив на світі, той пам я-тає, як вона ходила, уже і в старості глибокій. Дак випливла Уляна Несторка з воріт, крайній німець замахнувся нагаєм. Але глянула на нього Уляна очищами своїми — і рука німця наче дерев'яною зробилася. І пропливла Уляна крізь стрій німецький гордо, і ніхто її пальцем не зачепив. Се мій свекор на власні очі бачив і часто розказував, як ще живий був.
Бо знала яна щось, знала.
Знала чи не знала, а на лиці її таке написане було, що й словами не опишеш. Та й уся вона: у годах уже, а земля, було, під нею на два метри горить.
То — Уляна була, я вам скажу. Се уже в наше врем'я, по війні останній, уже їй, мо', год сто було. І грали у дворі свадьбу, Миколай, уже правнук Улянин, женився. Дак музики у дворі награють, дві гармошки і два бубни, од молодого і молодої. А Уляна — на задвірок зайшла, щоб не на очах у людей, а ми — в Мохначки на городі були, гарбузи у неї здоровенні, як бочки, виросли, вона повела хвалитися. Дак були ми на городі в Мохначки, і одтуль усе нам видко. Музики награють, а вона, Уляна Несторка, на задвірках витанцьовує, так витанцьовує, що не кожна і дєвка зуміє. А вже зробилася як смерть, худа й біла, самі кості. А тими ногами худющими такеє виробляє, так видригує — коли б на власні очі не бачила, ніколи б не повірила. Сила жисті в ній була, незмірима сила…
І мерли люди од тифу як мухи. Уляна ж Кузьму й Мару-сину одходила. Одходила Кузьму й Марусину, а двоє діток їхніх, близнята, згоріли за три дні, наче свічечки. Умивала їх Уляна водою, узятою чуть світ з річечки Жолудівки, у чистий четвер, давала сіль їсти, перед Стрітенням у печі випалену, знімала з діток сорочечки і під камінь клала — ніщо не помогло. Шептала Уляна в узголів'ї дітей; «Уроки-урочища, пристріти-пристрітища, лихорадки-лихорадчища, тут вам не бувати і не ходити, червоної крові не пити, серденька не сушити, жовтої кості не ломити, білого личенька не в'ялити, я вас висилаю, вимовляю, вишіптую, я вас посилаю на очерета, на болота, на густі ліса, де дєвка коси не носить, де парубок коня не сідлає, де півень не співає…» Шептала Уляна, шептала Уляна крізь сльози, а душі дітей залишали. І лежали діти в труні одній, як дві лялечки, з дерева білого виточені, а Марусина, хоч сама ще од вітру хиталася, не слізьми — кров'ю оплакувала близнят своїх. І кричала вона до Кузьми, винуватячи його, що забрав її з монастиря, спокусив на гріх, а тепер за той гріх Бог смертю дітей їхніх карає. І кричала вона до Уляни, що та — шептуха і відьма і дух сатанинський по дворищу їхнім гуляє, а діти безневинні смертю за це платять. І кричала вона до людей, які на похорон прийшли, що радіють вони смерті цій, бо заздрили чорно на діток її, що сіяв їх Бог, як мак, щедро. Але прощали їй і Кузьма, Уляна, і люди, бачили-бо, що в нестямі материнській вона перебуває.
А як схоронили дітей і одбули панахиду гарячу, вийшов Кузьма на Крукову гору. А вже сонце за ліси Синявські опускалося. І молився Кузьма до сонця, як до Бога, в якого увірував душею своєю: «Господи, чому ж ти мене не узяв, а узяв дєток моїх, за якими гріха — ані крихти? Не мовчи ж, а вимови хоч слово, аби утямив лінію учинків твоїх розумом людяки земної, бо душу мою виснажують думки та сумніви гіркі». Але глянуло сонце байдуже оком червоним, і заплющилось око, пірнувши в бузкову каламуть обрію. І лише журавлі угорі голосили по дітях голосами тужними, співчутливими. І подумав Кузьма, що й насправді скоро втратить розум у цій незбагненній світовій веремії, якщо конче не дасть роботу голові і рукам своїм. У такі страшні часи тільки роботою, мабуть, і може людина порятуватися.
І прочув Кузьма, що Гордій Калша, Осначком здавна прозваний, продає гончака на розбір. Пішов він у гирло Огудниці на те судно глянути, а вже спадала прибутна вода і судно на березі лежало. Давній був гончак як світ, але дерево ще добре, сосна та дуб. Аж побачив Кузьму з підгірка, де хатина його стояла, дід Гордій, зійшов у беріг. І розказував Кузьмі Осначок: «Батько мій був солдат миколаївський, як і твій батько. А як вернувся йон із Кримської війни, поранений, наділила йому громада осьмуху кручі, і зліпив йон куреник оцей, і очоловічився, узявши за себе попову наймичку, і дітки скоро посипалися, наче із торби. І вже нас — шестерко. А їсти ж треба, а по подушне підводою їдуть, рядна з-під нас висмикують та везуть на зборню. Іди, батько, викупляй, а за що викупляй? Дак я з восьми годочків уже був у жидків, у Радулі, за помічника кашовара.
А в Радулі литвини з плотами приставали до берега. Притерся я коло їх і став з роками осначем. А як став осначем, уже якусь копійку можу за щоку покласти. І збирав я ті копійки половину жисті своєї, щоб на оцю посудину стягтися, бо така задумка у мене змолоду була. І стягся я на цю посудину, і плавав я на ній по Невклі та Дніпру тридцять І'одочків як один день. Чого тольки не возив: і картоплю, І яблука, і цеглу, і що ти хоч. Аж до Києва і далєй спускався. А ранєй як ходили по річках — на ялинах. Ялини такі довгі, вірьовку на бігову, наймаєш кольки людяк, вони ідуть попід берегом, а ти з помічником — ялинами у дно впираєшся і — грудьми на ялину. Се уже перед самою війною стали ми гуртуватися та пароходчиків наймать. А теперечки — уже моє усе скінчилося. Може, воно ще й буде, але вже — не для мене. І посудина моя тече, як решето, і одберуть її ось-ось у мене, не тії — дак інші, бо так повертається жисть нонішня. Через те й продаю за безцінок. Тольки не знаю, нащо сей матеріал тобі тепер, хіба надрова, бабі твоїй у печі топить?» — «Ні, не про дрова думка моя, а думка моя — про вітряк на Круковій горі», — одвічав Кузьма. Посміхнувся Осначок: «Дивовижі ви, Семирозуми, були і єстяка. Калі усі навколо усе ламають, ви — будувать хапаєтеся. Однако ж усе у обче скоро піде, тольки пупа даремно надриватимеш». — «Чи мені, чи людям, а комусь воно буде треба, калі зроблю». І став Кузьма про ціну домовлятися.