Листя землі. Том 1
- Автор: Дрозд Владимир Григорьевич
- Серия: Листя землі #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Листя землі. Том 1». Краткое содержание книги:
Володимир Дрозд — широковідомий письменник. Він автор багатьох романів, повістей, оповідань, що перекладені російською, а також багатьма європейськими мовами.
Художники: О. І. Яцун, В. Ф. Яцун
Скоро і сторгувалися, не правив зайвого старий, справді, за безцінь оддавав судно. Зате просив — золотом: «Ранєй золотом на цегельні платили, дак не хотіли брать, бо важке воно, бач, носить. А скоро по катеринках паперових та керенках ходитимемо, як по піску». Врешті, погодився Оснач узяти в завдаток золоту п'ятірку, а останнє — восени, коли млин збудує, борошном. Сторгувавшись, піднялися вони по стежці на Осначкове дворище, могорич, як годилося, випити. Стояла хата Гордієва на плацкові, розмальована по околу глинами колірними, наче обвішана вишитими фартухами. А в затиллі над нею — круча височіла. Сочилася вода з кручі, але сонечко весняне спивало її вустами теплими.
І дивувався Кузьма, що на такім крихітнім плацкові, у дворі, біля хатини стільки живності тулилося: гуси, качки, кури, кози. А пес лежав на виступі кручі, майже над стріхою, і ліниво гавкав згори. Двійко діток малих, онуків Гордійових, грали на призьбі у крем'яхи. Ятери висіли на тинку, баба Одарка під хлівцем, на осонні топтуху плела. А ще нижче — виблискувала в сонці розповніла Невкля, і Варягів острів, зарослий лозами (як зелена долоня водяника, що дрімає десь на дні ріки), і луги по той бік Невклі, жовті од розквітлого лопушника водяного, наче хто сонячні полотна розстелив од краю до краю землі. «Як у раю живете, — зітхнув Кузьма, син Семирозума, бо душа його до краси земної почутлива була змалку. — Наче й нема у світі ані війн, ані революцій, ані хвороб, а тольки сонце, земля та людяки на землі». — «Усі ми тепер живемо на долоні у смерті, — невесело одказала баба Одарка, — але не відаємо, калі тая долоня уже стулиться, щоб на той світ нас забрать…» А як чарку пили, сказав Осначок: «Мертвіє душа баби моєї, і вже ніщо її не одживить. Син наш єдиний у Кронштадті у матросах служив, і ковтнуло його море біля берегів агліцьких разом з кораблем, що на міні германській підірвався». І соромно стало Кузьмі за слова свої про рай земний, нерозумно мовлені.
Назавтра приніс Кузьма золоту п'ятірку дідові Гордію. І почав він розбирати судно, а дід Осначок допомагав, як міг. І складав Кузьма, де кріпше дерево, на березі Студниці, а де струхле — дідові на дрова віддавав. Розкидали вони палубу і стали снасть розбирать. А третього дня, спозаранку, запріг Кузьма Русалку і поїхав на беріг, щоб перевезти відкладене. А як їхав повз церкву, задзвонило в церкві. І запитав він у людей стрічних, по кому дзвонять у церкві, хоч тепер щодня дзвонило — гуляв тиф по Пакулю і сипалися люди з дерева життя, як восени листя з дерев. «Дзвонять по Гордію Осначку та сімейству його. Круча уночі сповзла і усіх похоронила…» — розказували люди. І погнав Кузьма свою конячину до берега Студниці, наче ще порятувати міг. Але відкрилося його очам картина сумна: де хатка красовіла, розмальована, де діти гралися, де гуси, качки та кози гуляли, де баба Одарка сітки плела, — там глина крутими валами горбатіла, і тріщини в землі — як рани криваві.
А сонечко радісно, безжурно усміхалося з неба, ніжного, як шовк. І Невкля яскравіла, як три дні тому, і луки жовто-зелено барвіли. Лише пес дідів скумасно вив на пласкій вершині зчахнутої кручі. Багато наглих смертей бачив Кузьма на війні: тільки-но розмовляв з людиною, а куля — жик, і вже тіло бездиханне лежить на дні шанця, уже людина землею стала. І своїх діток щойно похоронив. Уже час було б звикнути до смерті. А тут — усього його сколотнуло. Картина дворища Гордієвого, повного життя живого, стояла в очах, наче на дошці намальована: «Що ж ти, Господи, немилосердний такий до людяк живих?! Хай то війна, самими людьми розпалена! А чия ж сила жорстока серед ночі кручу на голови людяцькі, безневинні посунула?»
Усе, передумане ним пам'ятної ночі, на бойовищі, усе, вирішене, здавалося, назавжди, рушилося, розпадалося на груддя безформне, як оця круча. І уперше за останні два роки, після тої фронтової ночі, перехрестився він, як ще мати в дитинстві навчала, ніби той звичний з дитинства порух правиці відгороджував його од сил, не підвладних нікому, навіть самому Всевишньому, від сил, перед якими маліють і людина, і Бог.
І це неждане поривання до Бога, який співчуває людині усім серцем своїм, але не спроможний захистити її од сил сліпих і жорстоких, раптом освітило, зігріло душу Кузьми любов'ю та жалістю. Він сам гаразд не знав, що діється з ним. Але щось мінилося в душі, уже укотре за не таке ще й довге буття його на білому світі: «Так, листя, листя землі — ось що такеє люди! Короткочасний вік їхній, і обчухрує невидимий та нечутний вітер сеє листя з дерева життя безперестанку, і опадає воно, угноюючи пласти часу. А кожна ж душа, як і лице людське, од душі іншої людини чимось та одмінна, кожна душа людська неповторна у високості й ницості своїй. Мусить бути якийсь смисл у всій цій світовій веремії, не може не бути смислу…» І сльози котилися з очей його, і падали на землю, як дощ весняний — для життя нового. І склав Кузьма, син Семирозума, бруси на воза та рушив додому, на хутір, гукнувши пса, і побіг за ним пес діда Гордія довірливо, як за господарем своїм.
І вирубав Кузьма чагарі вузькою пасмугою, аби підвода пройшла, по схилу Крукової гори, од підніжжя до шпиля. А як рубав він чагарища на Круковій горі, люди сільські гляділи і дивувалися: «Куди-бо се ти, Кузьмо Несторовичу, дорогу прорубуєш?» І відповідали ті, хто і в лихоліття не розучився жартувать: «Се ж бо Кузьма Терпило на небо дорогу стеле, щоб до самого Бога ходить і гомоніти з ним, як батько його покійний».
І розчистив Кузьма шпиль од дерези непролазної, і побачив він, що в давні часи уже стояв вітряк на горі Круковій, на підмурівку з кругляків кам'яних, геть у землю врослих. А як копнув він лопатою, попіл перетлілий вигорнув. У попелі — двоє жорен стемнілих: поверхник і спідник, і веретенник залізний, кований, відкопав він у попелі, усе — як і в млинах теперішніх. А ніхто із старих людей не пам'ятав, щоб був млин на горі Круковій. Здавалося людям, що од початку світу вона — у кучмі з чагарів непролазних.
«Ні, не перві ми люди на землі, не перві, — думав Кузьма, радіючи готовому підмурівкові, хоч і намислив він будувать не стержневий вітрячок-козлівку, а шатрову, що їх ще голандками називають, з дашком, на колесі поворотнім. — Аби дав Бог, щоб — не останні…»
І шукав Кузьма каміння в підніжжі гори, понад Жолудівкою, що його вода з глинищ вимивала. Викочував їх на шпиль, підмурівок для млина нарощуючи. А як котив він кругляка великого на гору Крукову, дубовим гостроколом підвертаючи, вийшов із Страхолісся чоловік незнайомий, у старому френчі з військового сукна, покрою дивного, у таких же штанях, у черевиках високих, зашнурованих. А з-під френча розстебнутого визирала смугаста матроська тільняшка. Зійшов незнайомець з дороги, що на хутір вела, і далі — в Пакуль, через вигон, зійшов він з дороги, по схилу до Кузьми піднявся: «Дививсь я ще од лісу і очам своїм не вірив — що це-бо за людина, яка не розкидає каміння, як усі тепер, а на гору камінь котить?» — «Замість очима лупати, луччей поможи котить, а як закотимо на шпиль, там і поймеш!» — сердито відказав притомлений Кузьма. Закинув торбу за плечі приходець, і покотили вони камінь удвох, і котили без спочину, один перед одним у силі змагаючись, поки й не ліг камінь на місце, Терпилом для нього визначене.
«Се буде підмурівок для вітряка-голандки, шестикрилого», — мовив Кузьма, люльку розпалюючи. «Дивак ти, чоловіче, — посміхнувся незнайомець. — Скільки земель пройшов-проїхав, усі тольки руйнують, палять, що раніше збудували, і убивають одне одного. І повірив я, що тепер час — руйнувать. А ти — муруєш». — «На диваках світ тримається, се моя матка так завжди гомонить. Не годиться сьогодні жить, як усі, бо самі попелища по собі залишимо і нас — не стане». — «А хіба, братішка, того не знаєш, що нову жисть луччей на попелищі будувать? Ніщо за ноги не чіпляється, будуй, як душі заманеться. Щоб ти знав, попелища — то найкраща мінералка для майбутнього… — І глянув приходець на село Пакуль із гори Крукової (а село унизу було — наче море зелене, лише церква на горі та панський дім бовваніли між хвиль зелених), і зітхнув болісно: — Коли б ти, Кузьмо Несторовичу, знав, як довго і тяжко ішов я сюди! Бачу, ти не впізнав мене, а ми ж — трохи не одногодки, колись на лузі з одного казана куліш черпали. Не дивись так пильно, однаково не здогадаєшся, добряче мене жисть пожувала. Никифор я, син Гордія Калші, Осначком прозваного…»