Листя землі. Том 1

А вже дописано було Книгу днів Пакуля нашого.

Але колесо жисті далєй котилося, і пливла ріка часу.

І не стало Пакуля, чорний попіл од вогнища чорнобильського упав на Пакуль. І не стало Пакуля, давнього як світ, але ще був Край, і розбрелися люди пакульські по Краю широкому. І зробилося усе так, як Уляна Несторка наврочувала, коли ще була в селі. Бо з'явилась Уляні богиня смерті і ночі Морана на горі Круковій. І чула Уляна, як кури пакульські півнячими голосами пеють, як удоди у вугли хат стукають, і бачила вона, як жаби через пороги хатні скачуть. І казала Уляна, що скоро спорожніють хати наші, бо серед дня товчуться домовики на горищах, а ночами бредуть із села і виють на околицях. А ми не вірили Уляні.

І збудували для нас селище нове по той бік Невклі, за рікою Галицею. І назвали ми те селище Пакулець, бо — жменя нас лишалося. І хоч домівки у нас нові, але — як домовини яни, на один копил зліплені. І дворища у Пакульці — шнуровані, вишиковані вздовж стрічки асфальтової, як солдати в строю. Але нема нам куди подітися, і осіли ми за рікою Галицею, на невдобах, не жити, а — віку доживать. І земля туточки не тая — цілик не торканий, слізьми і потом родителів наших не орошений, і вода з водогонів не тая — залізом яна тхне. І тольки вітер, як подме йон з-за Невклі повноводої, з-за лугів, нам пахне солодко, і плачемо ми тади, жисть свою споминаючи.

І ходив Андрон Мохнач по дворах перед неділею поминальною: «Хто з вас хоче родних своїх на горі Вишневій провідать, я поведу». І набралося нас, дохляків, хто ще ногами теліпає, повен автобусик, трохи й молодняку прийшло. І доїхали ми до села Дуболугівка, а з Дуболугівки поїхали ми до села Лютежа. А в Лютежі повів нас Андрон Мохнач по сходах хитких на катер, що по Невклі од Мрина до Мньова снував. І хапали ми в пригорщі водичку з Невклі і пили спрагло, така яна нам, тая водичка, смашна та рідна. І пливли ми по Невклі, наче душі померлих по річці підземній — на той світ, як у давніх казаннях розказується. Хоч сонечко з неба чистого до нас усміхалося, але крозь сльози усміхалося яно. А як пристали ми до берега пакульського і на землю ступили, упали ми на коліна і земельку родну з плачами гіркими цілували.

А я голову підняла і бачу: пливе над нами пасьмо туману сивого, але не туман то, а Уляна Несторка у небі пливе, очі її пекучі я і на тому світі познаю. І попливло видиво теє у бік гори Вишневої. І мовив Андрон Мохнач: «Благословила Уляна Несторка прощу нашу і стежку нам стеле, а без її благословення нога людська туточки не ступить». І повів нас Андрон Мохнач по мосту бетоновому через річку Синявку. А були уже води її гіркі, і у воді прозорчастій рогаті зміюки клубками зеленими в'юнилися. І повервечилися ми далєй — вуличкою нижньою, наче тунелем зеленим. Бур'яніли непроглядне грядки наші колишні, а на хатищах бузина буяла, як ліс, і цвіла вона розкішно, китиці цвіту, наче добрі соняхи, висіли над нами. Але пахнув цвіт бузиновий духом сірчаним, пекельним. І скалилися до нас із кущів бузини тварі косьматі дідьків та мар. Тади вилетіли з шалини коти крилаті і закружляли над нами з нявко-том голодним. Але випливло з-за гори Воронової оболоко туману, і зграя котів крилатих шуганула в бакай.

І перейшли ми по кладці вузькій мертву ріку Білорічицю, і відкрилася очам нашим гора Вишнева. І було підгірря її, де ми донедавна сіно косили на левадах, лісом молодим заросле. І вийшов з лісу того лось величезний, з двома головами, а на обох головах його — роги лапаті. І зирнув лось на нас, людяк, сумними очищами, і заревів тужно, у два голоси, аж мороз по шкірі. Але уже проминали ми лісок, уже ми на Вишневу гору, де могили родителів наших, сходили. І шурхнуло з-поміж могил, травою зарослих, стадо свиней із псиними головами, скотилося яно в глинище і гавкало одтуль. Але ми уже на шпилі гори стояли.

І відкрилася із шпиля гори Вишневої очам нашим зболеним пустеля зелена, в долині, де Пакуль одвіку був. А над пустелею зеленою висіла туча вороння чорного, а крила у них — як у коршаків, а дзьоби у них — серпаті. І тольки над церквою пакульською вікнина чистого неба синіла, обминало її вороння. І гомоніла церква, вивершена маківками блакитними та хрестом золоченим, гомоніла церква з небом— як жива. І розбрелися ми по кладовищу на горі, кожен — у гості до предків своїх. А Мохнач поклав у траву ящичок, яким той атом проклятущий чуть, та й каже: «Ого, як стукає! Люди добрі, се місце — для мертвих, а не для живих, не можна нам туточки довго буть». А я йому і одвічаю: «Хо не атом, синку, стукає, то стукають до нас із гробів родителі наші, гніваються яни, що ми земельку родну прошухлювалн, Краю нашого не вберегли. А ще Нестор Семирозум людяк навчав, як батьки свідчили: душі наші, чи на землі яни, чи вже на небі, живі доти, допоки жива душа Краю нашого». Опечалився Андрон Мохнач од слів моїх, а далєй і мовить: «Нема Пакуля, се правда. Але е і вічно буде Край наш. І хто зна: мо', сяя рана незагойна зробилася, аби ми, сліпі й глухі дотуль, прозріли».

І набалакалися люди пакульські з предками своїми, коло могил рідних. А тоді зійшлися вони на шпилі гори Вишневої, щоб спільну учту по мертвих справити, як це одвіку велося. І згадували вони життя своє і батьків своїх, коли ще Пакуль був, згадували, що доброго в тому житті було, бо що поганого було, те й саме ніколи не забудеться.

І скумасно нам думать було, що нема усього того уже і не буде ніколи, і Пакуля нашого нема.

А вже сонце за ліси Синявські опускалося, у чорну хмару пірнало. І звелися ми на ноги, щоб спішити в берет, до катера. Але зблиснуло в хмарі чорній, кошлатій, над лісами Синявськими шість очей вогнистих, жалких. І виплив з хмари зміюка крилатий, з трьома головами на довгих шиях. І летів він, крилами вимахуючи, над пустелею зеленою у бік церкви пакульської, і три голови його вогнем дихали. І вже язики вогню того маківки церкви лизали. І серця наші трохи не лопалися од горя, вдіяти ж ми нічого не могли. Аж тут зітхнула тяжко гора Вишнева, на шпилі якої ми стояли, і застогнала земля пакульська од подолля Крукової гори до круч над Невклею. І одділилася церква наша од землі, на якій одвіку височіла, і в небо, сонцем привечірнім підчервонене, стрімко злетіла. Виписав зміюка крилатий коло над зеленою пустелею, де Пакуль колись був, і зник у хмарі чорній без сліду. А церква злітала все вище й вище, аж покуль, у небесах верхніх, над Краєм нашим, до життя нового розбудженим, зорею ясною засвітилася.

І молилися люди пакульські, згорьовані, до зорі нової.

І душі їхні, вогнем обпалені, відкривалися до небес довірливо, як квіти до сонця. У надії своїй останній…