Листя землі. Том 1

Сеє вписую до Книги днів своєю рукою, хоч тольки два годики я до школи й ходила. Далєй татко і матка із світу білого пішли, і кончилося моє учення. А учитель усе, було, мені каже: якби у твою розумну голівку та науки хоч трохи, не гибіла б ти вік коло припічка, далеко б ти пішла. А я і думаю своєю головою невченою на слова учителеві: а куди ще далєй іти, мо', і нема куди далєй іти? Бо до самого Бога я ходила, хочете — вірте, хочете — ні. Калі царя скинули, татко прийшов із війни, се, мо', у вісімнадцятім уже годі. А нужі ж тади було на них такої, ой нужі, тіла живого не видко! І покотився по людях тиф кріпко великий. Такі дужі люди, а опадали з дерева життя, як лист осінній. У татки мого — брат був і сестра ївга. Дак в одну ніченьку померли. Брат татків придибав до нас ізвечора: «Іди, Трохиме, ївги нашої уже нема». У нас корова саме телилася. Під ранок татко внесли теля у хату і пішли. Пішли вони, татко мій, на дворище батькове, де брат і сестра проживали, а вже й брата нема, помер.

Дак ховали обох в одну могилу, се, мо', у м'ясоїд, зимою. Викопали яму та підкопали під стінку, одну труну опустили й під стінку підсунули, тади й другу. А як опускали на вірьовках другу труну, повернулася вона. Плач та крик ще більший навколо могили зчинився, а ніхто з родичів не спішить поправлять. А татко мій тольки глянули на людяк — та й плигнули у яму, поправили труну. Третього ж дня злягли вони, та вже й не підвелися. Тольки поховали ми татка мого, аж і матка заболіли, а такая ж здорова людяка були. А нас у них — аж п'ятірко, я — найстарша. Заболіла моя мама і вже не встає з полу, уже вогнем горить. Далєй і каже: «Я меду хочу». Дак я побігла між родаків, глечичок меду мені дали. Принесла я той глечичок з медом, кажу: «Мамо, я меду вам принесла». Отак ось вікно, снігами заметене, бо се — в м'ясоїд, отак вона коло вікна лежала, на полу дерев'янім. Одвернулась вона до вікна та й мовить: «Донечко моя, мені йон уже не пахне, а смердить…» Далєй узяла мене за руку, гомонить: «Ой ручочки мої золотії, приймете ж ви горя!..» Та й поцілувала мене в долоню. А я — уся сльозами облилася.

Облилася я сльозами та й думаю: «Якщо є Бог на світі, не забере йон матінку нашу слідом за татком, не залишить нас, пташенят малих, круглими сиротами у жисті сій страшкій». І подумала ще: «Сходжу я на гору Вишневу, попрошу я Бога». А чула я між людяк, що в біді великій ходили вони на Вишневу гору, де Нестора Семирозума могила, з хрестом великим на ній, і помогало кой-кому. І побрела я, матці не сказавши ані слова, на гору Вишневу. По коліна у снігу брела. І вибралася я на гору Вишневу, а вже смеркало. І як вибралася я на гору Вишневу, на самий шпиль її, опустилася коліньми в сніг і стала просить Нестора Семирозума за матінку нашу і за усіх нас. І плакала я, ридала, як береза весною. Просила-молила я так, що й камінь мертвий ожив би, одізвався. Але німіли небеса наді мною, і гора Вишнева німувала під одежею сніговою. Нічна тьма облягала світ і душу мою. І тади, на горі, уперше подумала я: «А чи ж є хоч йон, Бог, і чи Нестор Семирозум — не вигадка людяцька?» І побрела я з гори, стежки перед собою од сліз не бачачи. Тут зітхнуло щось за моєю спиною, так тяжко, так тяжко і глибоко, наче то самі небеса. Озирнулася я в надії раптовій, але все було як було: місяць холодний, зорі і хрест німий, на півнеба…