Листя землі. Том 1
- Автор: Дрозд Владимир Григорьевич
- Серия: Листя землі #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Листя землі. Том 1». Краткое содержание книги:
Володимир Дрозд — широковідомий письменник. Він автор багатьох романів, повістей, оповідань, що перекладені російською, а також багатьма європейськими мовами.
Художники: О. І. Яцун, В. Ф. Яцун
А того не знали люди грамотні з Києва далекого, що в сина Божого — очі Христі, дочки пастуха пакульського та поденки.
А як знімали у церкві пакульській ікони, уже в році тридцятім, Марфа Голодуха на іконі, дідом-богомазом намальованій, танцювала. Дак танцювала яна і приспівувала: «Гопця-дриця, гопця-дриця, а де ж твоя хвалена сила, Божа цариця, мужик тобою од роду дурений, а син твій — нагуляний!..» Далєй не помню, яни тади самі і складали припівки різні, отакі людяки. Опосля тих танцюльок на іконі обв'язала Марфа Голодуха ікону матузкою і дала дитяті своєму по вулиці тягать, наче возик. Тольки ж недовго, яно, бідне, тягало, а спіткнулося і впало оком на тріску, що з землі стриміла. Упало яно, бідне, на тріску оком, а ми саме у церкві, уже її розкасирували і колгоспу під комору оддали, дак ми у церкві просо віяли. Дак Марфі сказали, яна — плач і в голос, а вже не поможеш, бо ока в дитини — нема. Се ж Андрій Голодуха, син Марфи, так кривим і прожив жисть свою, мо', сім разів женився, як не болем. Ні з ким йон зжитися не міг, і дєток не було од його, хоч сім жінок мав. А десь скоро по війні од раку помер, усе нутро йому рак роз'їв. Іду я до лавки, аж йон під парканом біля колгоспної контори сидить. Наче з хреста знятий, такий страшний, молочної машини піджидав — усе по дохторах городських їздив. Але не поможуть ніякі дохтори, як на роду йому рання і страшка смерть написана була…
А мо, яно і нема нічого, а так уже йому прийшлося на віку його?
Мо', й нема, ніхто сього не скаже, докуль землю топчємо, докуль самі не зазирнемо за занавіску, що білий світ од чорного одділяє. А тольки ж і Марфу Голодуху скоро по синовній смерті страшкій скрутило і струсило. Прийшла я її провідать, хоч далека ж, а родичка. Калі ж по ній, ще живій, черви повзають. Нема кому за нею ходить, сама ні рукою, ні ногою не ворухне. Дак я сяк-так помила її та й кажу: «Ой Марфо, Марфо, се великий гріх на тобі, що Бог чи доля так тебе карають..» А яна мені й одказує: «Знаю, про який гріх ти гомониш. Тольки ж якби я та не ходила тади з «червоною мітлою», не танцювала на іконах, що ними нас, селюків, од віку дурено, і власті сьої не було б давно. Та й не сама я тади «червоною мітлою» по селу ходила, а нас Другі, грамотніші, направляли, набираючи таких, як я, бідняків, у бригади червоні». Се яно так.
Робилося тади що попало.
А я-бо — інак вам скажу. Направляли і вибирали люди грамотніші, болєй городські, се — правда. А тольки ж у голодовку виманила у мене Марфа юбку останню, сатинову, Ще маткою моєю по подолу вишиту шовком червоним. За три картоплини виманила, бо не голодувала Марфа — активістка, а ми уже пухли. Я у самій сорочці зосталася і так у колгосп на роботу повзала, бо там ложку супу давали. Дак хто її до сього-бо направляв? То вже така бездушна людяка, то й відплатилося їй по зав'язку. Є щось на тім світі чи нема, а в жисті земній закон совісті є, що не гомоніть. І покуль нам одміряно, мусимо по тому закону іти, як у степу — по зорях небесних…
А був у Краї юродивий на прізвисько Іван Толковий. Родом він був із Мохначів, а ходив по селах довколишніх, жебракуючи, узимку і улітку босий, у сорочці полотняній, з бубновим вирізом на спині, з торбами через плече, і ночував він де прийдеться, а найбільш — на папертях церковних, і запитував він у кожного стрічного: «Іван-толковий? Іван-толковий?» Діти його боялися, бо матері їх лякали: «Ось прийде Іван Толковий, у торбу забере». А були й такі люди, Що кожному слову його вірили.
Дак йон таки щось знав, щось знав. Нащо уже в Мартина Волохача пси злющі були, як вовки, а й ті, як підходив до двору Іван Толковий, під комору забивалися і скулили жалібно, сама бачила, сама чула, як робила у Волохача. Еге ж, се правда суща. Йон таки щось знав. Як обидили Івана Толкового парубки у Хмільниці, підпоїли, до воріт сонного прив'язали і з ворітьми на шпиль гори занесли, дак йон, прокинувшись, обвів пальцем по небокраю — і усе літо дощів тамочки не було. Сунуть хмари по небу великі, довкуль дощі-дощі ллють, а Хмільницю— обминають, докуль і не посохло усе в городах. І старцювали хмільничани того року під нашими вікнами.
І йшов юродивий через Пакуль, а на колодках біля двору баби Солохи люди сиділи, бо неділя була. І Христя — у матері своєї на колінах. І зупинився Іван Толковий біля людей на колодках, наче невидима линва дорогу йому перетяла. Зупинився він, до гурту підійшов і Христю в чоло поцілував. Поцілував він Христю в чоло, а більше — нікого, хоч і дітей там було доволі. І каже: «Се — наречена моя». Сказав він так і далі собі побрів, чорними репаними ногами вуличну куряву загрібаючи. А люди поміж себе довго ще судили-пересуджували. «Се — добрий знак, — казали одні.— Доля нашій Христі усміхнеться». А інші головами сумно хитали: «Ой ні, не добрий се знак: Бродити Христі, як і Івану Толковому, попід тинами, собак дражнячи…»
А матка моя плакала гірко, бо вже їй душа віщувала. І правдоньку віщувала, бо скоро одійшла матінка моя у вічність, сиротою мене залишивши на сім світі. А сироті, таж бідній і голій, яко воші, ой і тяжкенько ж на світі проживать! Калі ж би та я була яка ледарка, а я ж трудилася з першого денька, як на ноги зіп'ялася. Оддали було мене до школи, се вже матки моєї не було на світі, бо вельми я учитися хотіла. А дєтки хоч і бідненько, та вбрані, матері за ними дивилися. А моя матінка уже в землі сирій лежить. І я — у чим біля худоби на дворищі, у тім і до школи біжу, тольки хвартух материн під самими грудьми пов'яжу, бо ще великий йон на мене. Ігралися ми у шкільному саду, а фартух мій розв'язався. І дразнили діти, і бігли слідом з реготом злим: «Христя фартух загубила! Христя фартух загубила!» І не пішла я болєй до школи. Батькові ж тольки того й треба: у підпасичі мене, до череди сільської. А ще ж мені — вісім годочків!
Але любили корови Христю, бо й вона їх любила, як усе живе. І слухалися корови слова її лагідного більше, аніж батога, що з ним батько біля череди ходив. І розуміла Христя мову корів. Як плакала корова яка за телям, удома залишеним, Христя їй очі виціловувала, словом добрим утішала, і переставала корова плакать. А був у череді бугай, якого усі в Пакулі боялися, тільки Христю він і признавав.
Одного спечного дня бугай узяв батька на роги і носив його по лугу, бока проткнувши. І вже прощався батько із життям своїм, але підбігла Христя до бугая, глянула в його очища, червоні од люті, словами добрими до нього обізвалася, і злагідніла, зрахманіла тварина, на коліна опустилася. І лизав бугай Христю в обличчя язиком шоршавим, з якого піна скрапувала. Так порятувала Христя життя батькові своєму.
Але недовго, ой недовго жив послі того випадку батько її. Мо, годків зо три тольки і пожив. Бік йому усе болів, хоч і літувала його, як могла, Уляна Несторка, травами одпоювала, А як пішов батько Христі у вічність і зосталася яна саменька, яко перст, у світі великому, до сироти нескосирному, узяв її П'явка до себе — дєток малих няньчити.
Від двох невісток П'явчиних дітей вона няньчила. Як виїздили у поле, на жнива, чоловіки хліб косили, жінки за ними снопи в'язали, а Христя — під возом з дітьми малими. Коли ж вкладала дітей спать, наказували і їй снопи носити, а снопи були більші од неї, а стерня їй босі ноги до крові колола. Колола стерня їй ноги до крові, а Христя ранки, з яких кров сочилася, землею замазувала і знову за снопи бралася, під сонцем гарячим. І раділа Христя, коли діти прокидалися, починали плакать, бо тоді її до дітей під воза відпускали, а під возом — холодок. А як плакали діти, і Христя з ними потайки од дорослих плакала, примовляючи: «Матінко моя рідненька, нащо ж ти мене залишила, малу сиротину, між людяк чужих?! Візьми, візьми мене, матінко, на той світ, до себе, не хочу я тут, між людяк чужих, проживати!» Діти ж малі, онуки П'явчині, наче відчували сирітство няньки своєї, ручками тяглися до лиця її, сльози витирали. А сльози лялися ще рясніше з очей її, бо не звикла Христя до ласки та співчуття людського. І ще жалібніше вона до матері покійної причитала. Але не чула матір дочки своєї і не забирала із світу сього, од людей чужих та недобрих.