Листя землі. Том 1

Послі того нашого командира батареї зняли. А прийняв батарею капітан один. Йон давно мусив буть полковником, сильно бойовий був, мав саблю з ефесом золотим. Але сильно йон випить любив, і — не представляли. Дак мені вже біля того капітана було лучшенько. Тольки побачу, що командир вийшов у двір, підбігаю до його, честь оддаю: «Здравія желаю, ваше високоблагородіє!» А йон, бо вже мене запримітив, знав, що й відро можу у себе влить, калі треба, йон мною любувався. «Што, хохол, вмпить желаешь?» — «Так точно, ваше високоблагородіє!» І капітан веде мене, як рівного, у свою квартиру, і п ємо ми з ним за компанію, хто кого переп'є. Тольки йон перший упивався. Як уп'ється, командує: «Хохол, бабу!» Сідлаю коня — і в ближчий городок скачу, привожу йому бабу, на фаетоні. І казав йон мені часто: «Ну, хохол, привезешь хоть один раз бабу, бальную триппером, отправлю на передовую, в пехтуру!» Але Бог милував.

І була б моя служба коло того капітана й далєй сильно льогка, але чорт позаздрив і ніжку підставив. Роздобув я в одному городку галіційському три літри спиртяки і піддобрився своєму командиру. Увечері піддобрився, а уранці кличе мене ординарець. Аж лежить наш капітан на лавці, а з рота його кривава піна тече. Привезли лікаря. «Що пив?» — «Спирт». До спирту, аж не той спиртик. Для машини, приміром, йон годиться, а для людяки — ні. «А хто приніс?..» Дак поховали капітана з почестями, як героя, а мене — за шкірки і на передову, в піхоту.

Недовго, правда, я повоював. У першому ж бою пробила мені куля груди, біля самого серця, а вийшла — під лопаткою. І лежав я серед поля чистого, під небом галіційським. І вже смерть із косою коло мене стояла, і вже я ту смерть бачив, як ось жонку свою. А жить хотілося, бо ще ж не нажився. І почав я Бога просити, але — мовчав Бог, наче не до нього. І згадав я туточки баляндраси бабські про Нестора Семирозума, хоч досюль сміявся з них. І прошепотів я, а вже кров на губах, як у того капітана після спирту, бо легеню мені пробило: «Чи ти мене чуєш, чи ти мене бачиш, Несторе?!» Але не чув йон і не бачив. Дак мене такеє зло взяло: «Як бабам пакульським голови дурні макітрити, ти завжди напохваті. А як земляк твій на полі бранному помирає, дак ти й очі заплющив, і вуха затулив!..» І згадав я його туточки матірно, бо смерть з косою усе ближчей підступала, а помочі не було ні од кого.

Калі ж я дивлюся, після слів моїх матірних, а я на батареї добре вивчився, там такі прохвесори були, дивлюся, аж смерть із косою розтає на очах моїх, як мороз на шибці, а вже стоїть біля мене сам Нестор Семирозум. Стоїть Нестор Семирозум, зовсім як на портретах, що їх баби пакульські на божниці тулять. І каже мені Нестор Семирозум: «Чого ти, Іване, роззіпався, хіба ти один такий у мене, думаєш?» Мовчу я, напужаний, а йон далєй гомонить: «Мо', на тому світі тобі луччей буде, як на цім, а вже тобі доріжка простелена». Тут я на слово здобувся: «Ні, там мені не наллють, а я ще не усе своє випив…» йон посміхнувся, губами самими: «Тади живи ще сто літ. Уже й Пакуля не буде, а ти — будеш». Сказав йон сеє і зник, наче й не було. А вже ідуть на мене австрійські санітари. Наші ж — давно відступили. Підібрали мене австрійські санітари, і опинився я в госпіталі їхньому. І ходили за мною австріки, як за своїм, і виходили мене. І ніколи в жисті своїй я так добряче не їв, як тамочки, у госпіталі австрійському. Не повірите, а такі конфети, що ви їх зроду не бачили, шоколад звуться, дак мені їх сестри в празники під подушку клали. І пролежав я місяців шість у тому госпіталі, а тади вість прийшла: полонених обмінюють. І повезли нас санітарним поїздом. Аж у самий Стокгольм завезли, ви туточки, у Пакулі задрипаному, про такий город і не чули. І зустрічали нас на вокзалах, як героїв, і з посольств наших, і з Червоного Хреста, і власті місцеві. Квітами й подарунками нас обдаровували, і по городах своїх возили, усілякі дива показували. І надивився я світу і людяк різних на усю свою дальнішу жисть столітнюю. А в Пітері повели мене на медичну комісію, і та медична комісія за бумагами з австрійського госпіталю призначила мені пенсію — аж сто вісім рубчиків, докуль і житиму. Отак мені самим небом ще сто літ одміряно, і сто вісім рубчиків мені капатиме, і усіх я вас переживу, і сам Пакуль, нетруджено, у стелю попльовуючи, ситно ївши і по зав'язку пивши…

А теперечки я правдиво вписую, що далєй з Іваном Затирахою, хитруном і пиякою, було. Як ото стріляли хлопці Вовчара по пароплавові більшовицькому, і вискочили червоні на берег, і стали край села, од Невклі, палити, про що в Книзі днів уже розказано, не скінчилося на сім. А запопали вони по селу сімнадцять мужиків наших, хто не встиг у яри та ліси околишні драла дать, запопали вони сімнадцятеро мужиків пакульських, і Затираха Іван — серед них. І кажуть матроси їм: «Ви — дезертири, ви — контра світова, бо не пішли ви до Червоної Армії, а милитеся тікать у банду». І повели їх матроси в берег, і постріляли їх у глинищі коло цегельні — до одного. І прибігла жонка Іванова в берег, а вже Івана нема, уже йому пенсія не треба. І прибігла його жонка у берег, упала на тіло мертве Івана Затирахи і болєй не підвелася, бо, старіша роками, любила його кріпко. Л як поплив пароплав далєй і вернулися люди пакульські з ярів та лісів околишніх, одірвали її од тіла Іванового, а вже й вона — мертва. І поховали їх обох у одній могилі, бо не встигали тади на кожного могилу копать. Отакую жисть Іванову до Книги днів я вписую, щоб пам'ятали люди завжди, що нам переживать доводилося, бо спливають зими та весни як вода, і все пісок часу навіки заносить, і тольки перед Книгою днів безсилий час. І думку я, ГІрокіп Мшар, таку до Книги днів уписую: не все воно і на небі знають, а якщо і знають, то не завжди правду людяці земній кажуть, хоч би той же Нестор Семи-розум. Сто літ Іванові обіцяв, калі все так і було, як сам Затираха розказував, а прожив Іван, додому вернувшись, мо', яких сто днів. Пакуль був і є, а Івана Затирахи давно нема. Чи й угорі, як унизу, не одне небо, а кольки їх, і на нижньому небі одне планують, на верхньому ж — по своєму переплановують? І ніколи не знає людяка, що її завтра жде.