Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Ех, він як підскочить: та хіба ж у тому справа, кричить. Немає питань, я б міг точно так тебе пригостити. Я, мовляв, зовсім не про те. А я, кажу, про те. Усе починається з малого. Ви як вважали нас периферійним бидлом, так і досі ніяк не можете звикнути до того, що пора вже б і зрозуміти: ми такий самий народ, такі самі вільні люди, як і ви. Ми вас поважаємо, як братів, і ладні вам у всьому допомагати. Нам треба лишень одного — щоб ви теж ставилися до нас, як до своїх братів, а не молодших братів чи пасинків.
Середа поклав виделку, перестав жувати. Яруга теж застиг, чекаючи реакції офіцера ФСБ на свої «гостинні» слова.
Нарешті, після тривалої паузи, Віктор почув таке, чого аж ніяк не очікував почути від цього вже літнього полковника, зросійщеного українця, що давно вже порвав близькі зв’язки зі своєю прабатьківщиною.
12
— Найсумніше й найгіркіше з усього, що ти тут зопалу наговорив, є те, що… — Середа знову витримав паузу, — що твоя, Вікторе, правда. Хай би що там казали росіяни про своє бажання встановити рівноправні відносини між усіма колишніми республіками СРСР, намагання домінувати й бути рівнішими за інших у них випирає на кожному кроці. Мине ще не один десяток років, поки нарешті вивітриться на клітинному рівні генне бажання вважатися кращими, вищими, значущішими й розумнішими від інших народів. Але я вірю в те, що це прийде до росіян через власне розуміння й без великої колотнечі. На жаль, нині таких передумов у Росії я не спостерігаю.
— Вибачте, Теодоре Йосиповичу, це все клята горілка. Годі, більше не п’ю. Я не повинен був цього говорити. Особливо вам, людині, яка до цього всього має найменший стосунок. Ще раз вибачте.
— Що у тверезого на умі, те у п’яного на язиці. До чого тут горілка? Усе правильно. Налий ще трішечки — якось гірко на душі.
Хай ліпше буде гірко в роті. — Середа простягнув руку з порожньою чаркою. Віктор хлюпнув по трішки в обидві чарки. — Давай за дружбу двох слов’янських братніх народів — російського і українського
— Давайте, — Яруга підвівся, — українського і російського.
— Ну, ти ж і впертий хохол, — похитав головою Середа.
— Від такого чую, — відповів Яруга.
Вони подивилися одне одному в очі, цокнулися чарками і… щиро розсміялися.
13
У той час, коли співробітники двох братніх спецслужб доїдали смачний жульєн і запивали його горілочкою, до ресторану зайшов мужчина, що за всіма ознаками підпадав під образ «Терориста». Він швидко озирнув залу і, побачивши «Осу» та
її подругу, відразу ж попрямував до їхнього столика. Хода його впевнена, він не озирався і, здавалося, зовсім нікого й нічого не боявся та жодної несподіванки не чекав.
Віктор Яруга, помітивши очікуваного гостя першим, подав знак полковникові. Середа кивнув. Яруга намацав у внутрішній кишені піджака тумблер.
— Усім — увага, — неголосно й чітко промовив підполковник. — Приготуватися до затримання. Ще раз попереджаю: об’єкт сильний і небезпечний. Можливо, озброєний. Брати живим, але вирубати відразу.
Коли Пацько (а це був він) побачив, як до столика, за який він ледве встиг сісти, наближаються відразу чотири здоровенної статури офіціанти, він різко підвівся, перекинув стіл на тих, хто підходив, жбурнув стілець у вікно й хотів було сам туди плигнути. Але стілець, розбивши скло, відлетів, наче гумовий м’яч, назад, а за кілька секунд Пацько вже лежав на підлозі. До затриманого підійшов Петро Симко з кількома міліціонерами у формі й, махнувши перед носом Пацька посвідченням, голосно запитав:
— Громадянин Пацько?
Той мовчав, лише голосно сопів.
— Ви затримані у зв’язку з підозрою в замаху на життя двох громадян України.
— Що? — викрикнув Пацько. — Та пішов ти…
— Ну, це ти, голубчику, даремно. Зараз поїдемо в міліцію, а не на курорт. Там ти, братчику, нам про все й розкажеш. Ведіть його до машини.
Глава дванадцята
Тоді хто ж?
1
— Скажи правду, Вікторе, маленьку виставу сьогодні в ресторані розіграли спеціально для мене?
— Таке скажете! Як би нам удалося це зробити? Чи ви, Теодоре Йосиповичу, припускаєте, що ми Пацька раніше вже піймали, домовилися з ним, щоб він прийшов до ресторану в призначений час, і випустили?
— Ну, а що мені залишається думати? Я ж уже стріляний горобець, для мене такі збіги більше свідчать про їхню невипадковість.