Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
— Горілочка, мій юний друже, класна штука. Вона не раз рятувала людство від депресії…
— …і білої гарячки, — дещо роздратовано випалив Віктор. Він не чекав такого реагування Середи на свої слова.
— Не сердься, Вікторе. Я так висловився, бо відчув те саме, про що сказав ти. І тут же злякався, що теж розчулюся. А уяви собі, прийшли на чекістську операцію дві биті голови, сидять, п’ють оковиту і пускають шмарклі. А що як у цей час треба буде діяти, а наші очі затуманені сльозами, руки від хвилювання трясуться, і замість адекватного реагування на підступні дії ворожого елемента ми чмокаємо одне одного в губи й клянемося в братській дружбі.
— Фу! Не думав, що таку блаженну мить так можна спаскудити, — Яруга рішуче прогнав романтичну мару. — А скажіть-но, Теодоре Йосиповичу, чесно: якби довелося воювати між собою?..
11
— Та ти що! — рішуче перебив Віктора полковник. — Бодай тобі пипоть на язик! Навіть не хочу про таке думати, не те що говорити.
— Ну, а все-таки: якщо наші нерозумні політики доведуть до цього, як бути? Чи ж наважаться наші одноплемінники, яких лише в тій самій Москві добряча половина, стріляти в своїх братів українців?
— Я ж сказав, не гони пургу. Я не хочу навіть говорити про це. Принаймні зараз. Давай ліпше вип’ємо. Горілка з перцем у вас, що не кажи, красота. У нас такої досі робити не навчилися.
-І не навчитеся. Бо ви звикли все на дурничку. Хіба не пам’ятаєте, як завжди було? Приїжджає група так званих кураторів чи перевіряльників із Москви в периферійний республіканський Комітет, ну, наприклад, до нас. Приїжджають не на один день і не на два. Бувало, що тижнями тут «перевіряють». А їх — нагодуй, напої, повози по екскурсіях, по ресторанах, по банях-саунах. І, думаєте, хоч раз вони запропонували за щось заплатити власними грошима? Ніколи. А як їдуть додому, обов’язково треба їх запакувати продуктами, горілкою, різними подарунками.
— Ну, це ж так заведено. Елементарні правила гостинності.
— Ким заведено? Ними ж і заведено. А правила… — Яруга заводився, — правила — це те, чого дотримуються всі. Колись і мені довелося побувати в Москві у відрядженні. Було це тоді, коли ми тільки-но стали незалежними. Мене тоді призначили начальником відділу, напрямок роботи якого був для мене новим. Начальство порадило поїхати у вашу столицю й подивитися, як ви працюєте на цій лінії роботи. Нікуди ж не дінешся, досвіду у вас побільше. Начальство між собою домовилося, я й поїхав. Прибув до Москви, зустрів мене колега, такого самого рівня за посадою, як і я. Показав, розказав. Одне слово, попрацювали ми добре. Наприкінці дня колега й каже: «А що ти, Вікторе, увечері робитимеш?» Відповідаю, що, мовляв, у готель «Пекін» вранці після поїзда тільки встиг речі закинути. Перевдягнуся й відпочину. «А як щодо того, — каже колега, — щоб трішки розслабитися в номері, випити по чарчині, погомоніти».
Немає питань, відповідаю. Домовилися, що я поїду раніше, а він годині о дев’ятнадцятій з’явиться.
Добрався я на метро до станції «Маяковська», в готелі швиденько помився, перевдягнувся, виклав на стіл те, що взяв із собою: ковбаска копчена, шинка українська, сало кількох сортів, горілочка з перцем, порізав українську паляницю. А тут і колега прибув. Випили, гарненько закусили. Хвалить усе гість, наминає за обидві щоки. А як повечеряли — потягнуло на душевні розмови. Краще б ми їх не починали…
— Я вже зрозумів: зачепили політику, — Середа усміхнувся. — У таких випадках треба притримуватися золотого правила: говорити або про жінок, або про риболовлю. Тоді більше шансів закінчити вечерю мирно.
— Отож. Колега візьми, та й наступи мені на мозоля. Він ніяк, бачте, не може зрозуміти, навіщо нам та незалежність? Жили ж, мовляв, дружно. Він, наприклад, їздив у гості до друзів що до Харкова, що до Курська — скрізь його добре приймали, пригощали. І тут горілка з перцем, звичайно ж, зробила своє діло. Я забув, де я і з ким розмовляю — як заєрепенюсь: от-от, кажу, цілком і повністю з тобою, мій дорогий колего, погоджуюся. Тобі однаково, де тебе приймають, а ось сьогодні я приїхав до тебе в гості. Я, українець, приїхав до тебе, росіянина, в гості. Як до колеги, як рівний до рівного. А ти прийшов у мій номер, тобто до мене додому, й не приніс навіть пляшки пива, хоча саме ти запропонував разом повечеряти. Ось тому, кажу вже розперезавшись, ми й відділилися від вас, щоб ви стали нормальними людьми й до нас ставилися, як до людей.