У задзеркаллі 1910—1930-их років
- Автор: Бондар-Терещенко Ігор
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Темпора
- ISBN: 978-966-8201-54-7
- Жанр: Критика
Электронная книга - «У задзеркаллі 1910—1930-их років». Краткое содержание книги:
Видання розраховане на широке коло читачів.
Книга написана за «харківським» («скрипниківським») правописом, затвердженим Народним комісаром освіти УРСР М. Скрипником у 1928 році у Харкові, а згодом прийнятим в еміграції. У межах Радянської України він офіційно діяв до 1933 року. На нашу думку, «харківський правопис», яким послуговувалася тогочасна творча еліта та офіційна влада, допоможе краще відобразити епоху та надасть читачеві можливість глибше зануритися в неї.
З одного боку, В. Беньямін бачив, що підвалини капіталістичного культу в СРСР якщо не повністю зруйновані, то добряче розхитані. Насамперед впадало в око зовсім інше, ніж у Европі, відчуття часу, що в Країні Рад не дуже цінувалося: на вулицях ніхто не поспішав, адже «світле майбуття» все одно було неминуче. «Мені здається, що такої кількости годинникарів, як у Москві, немає в жадному місті, — відзначає В. Беньямін у 1926-му році. — Це тим більше дивно, оскільки люди тут не надто цінують час. Але на те, очевидно, існують історичні причини». До речі, гроші під ту пору так само не дуже цінувалися, а випадкові для радянської влади непмани-багатії навіть зневажалися за своє нереволюційне багатство. «НЕП, з одного боку, дозволений, з іншого боку — допущений лише тому, що наразі це в державних інтересах, — зауважував В. Беньямін. — Кожен непман може стати черговою жертвою повороту у фінансовій політиці». Себто владі не було потрібне багатство, їй була потрібна влада. І це незважаючи на те, що пролетарське життя проживалось здебільшого в руїнах. Житло було умебльоване залишками експропрійованої в буржуїв дореволюційної розкоші, колишні квартири стали комунальними, і в них мешкало по кілька родин. «У цих приміщеннях, що виглядають немов лазарет після недавньої інспекції, люди можуть винести життя, тому що приміщення відчужені від них самим способом життя, — жахається Беньямін. — Вони проводять час на роботі, у клюбі, на вулиці».
Вальтер Беньямін
Утім, у своєму щоденнику В. Беньямін не ставить остаточної діягнози СРСР, мовляв, перехід ще не завершено. Так, капіталізм тут підірваний, але хіба важко підірвати те, що не було розвинуте? До того ж, скасування капіталістичних правил породило не очікувану «демократичну» вольницю, чи пак анархістський вакуум, але безліч інших, часто не менш суворих заборон. Самим революційним друзям В. Беньяміна на кшталт Райха чи Лаціс здавалося, що наявність «потрібних» заборон — це продукт їхнього «революційного» вибору, але спостережливий іноземець бачив фіктивність цього вибору, ґрунтованого на ненависті до клясових ворогів.
В. Беньямін, на відміну від багатьох його зарубіжних колеґ-ґастролерів не переносив на комунізм і революцію власну надію на подолання капіталізму як релігії. У СРСР він зрозумів більшовицьку «революцію» не як здолання капіталізму, але як щось інше. Можливо, це було внутрішнє небажання нових «революційних» панів ущент руйнувати зручний для них колишній монархістський, а нині тоталітарний лад, чудово інтерпретований у романі «Правда» М. Чертанова і Д. Бикова?
Країна Рад виявилась для Беньяміна не альтернативою капіталістичному Заходу, а всього лише клясичним форпостом селянської культури, що донині прагла закидати буржуїв шапками. Москва в щоденнику Беньяміна — це велике село. «Сільська сутність Москви, — зазначає він, — зненацька відкривається у приміських вулицях із усією відвертістю ясно й безумовно. Можливо, немає іншого такого міста, у якому величезні площі виявляються по-селянськи безформними й немов би розмитими після негоди розталим снігом і дощем».
Як у цьому селі могла відбутися пролетарська революція?
Отже, революційна віра його коханої Асі Лаціс та її друга Райха нічого не пояснює для В. Беньяміна, і він починає самотужки шукати інших симптомів комуністичної релігії, невидимих самим «революціонерам». Так, він зауважує страх і обережність, з якими висловлюються думки, несанкціоновані партією. Він розуміє, що матеріяльна експропріяція перекинулася на сферу духовного життя, але самі «революціонери» не зауважували своєї жертви.
Замість власної думки в СРСР висловлювалась думка колективу, підтверджена партійною оцінкою. Життя в післяреволюційній Москві, відзначає Беньямін у 1927-му році, «наскрізь політизоване», а сам він потрапив в епіцентр комуністичної релігії з культом Леніна, марксистською догматикою і комуністичною теологією. «Я не беруся все це оцінити, — значив бідака у 1926-м році. — Абсолютно неможливо передбачити, що з усього цього вийде. Може, справжня соціялістична спільнота, а можливо, зовсім інше. Битва, у ході якої це з'ясується, нині у самому розпалі».