Літа зрілості короля Генріха IV

— Заходьте всі!

Тоді вартові при дверях відхилили свої алебарди, і зразу трапезня заповнилась людом, як допіру церква. Товпище могло б і столи зі стравами поперекидати, але, на щастя, всі були в чудовому настрої, і весь цей люд, що тільки-но здобув собі короля, намагався ніде не нашкодити. Краще ноги одне одному повідтоптувати, ніж скинути зі столу хоч одну миску. Та й королівські придворні були напрочуд чемні з людом, і то не з якогось там наказу: вони самі пускали за стіл простого чоловіка й розмовляли з ним.

Більшість думала тільки про те, щоб побачити короля, бо це був таки незвичайний король, і вони вже бозна-скільки говорили й думали про нього, поки він з'явився їм на очі. Он він сидить на підвищенні сам, осібно від усіх. Апетит у нього — дай боже, це всі бачать, хто очі має. Та й нам не шкодує частування; минулись уже ті часи, коли ми через нього їли борошно з цвинтарів. По ньому не видно, щоб він довів нас до такого умисне. Так міркували розважливіші й сміливіші. Він зовсім не схожий на ті подобизни, що їх виставляли перед нами з паризьких амвонів: це не апокаліпсичний звір[45], навіть не звичайний вовк. Я, мирний громадянин, — бо, попри всі неподобства наших часів, у глибині душі я завжди був тільки мирним громадянином, — віднині свідчитиму, що він на вигляд такий, як і ми з вами. Тепер я вже не ховатимусь за кущами, щоб підгледіти його, і не колінкуватиму в глину, вирячивши очі так, що і не добачу, й не згадаю потім, який він був: високий чи низенький, сумний чи веселий. Тепер я розглядаю його, не бентежачись. Ось люди вже рушають на луки обідати, в залі стає просторіше, я міг би підійти й побажати: «Хліб-сіль вам, величносте!» Тільки не наважуся. І чого б то? Чи тому, що він так пишно вбраний? Чи через сиву бороду та підняті брови? Та ні, річ у тому, що він пустив до себе всіх, навіть калік та жебраків. Я в своєму домі побоявся б так зробити. Що ж то він за людина!

Додумавшись до цього, чоловік не вибігав, а ніби тихенько прокрадався на луки до решти. Бенкетували довго. Кілька разів Анрі, перше ніж піднести келиха до уст, піднімав його до очей — і тоді всі вітали короля, повертаючи до нього обличчя, зокрема й той парламентарій, до якого Анрі хотів придивитись, бо запам'ятав його слова. То був учений правник саме в його дусі: очі в зморшках, але з вогником. Він мав запалі скроні, густе сиве волосся; поважна борода прикривала іронічну усмішку. Цей суддя нещодавно голодував, але й до голоду ставився іронічно. І, сидячи у в'язниці, він живив небезпідставні сумніви щодо людських дій, випадкових, обумовлених тільки силою, слабкістю та злістю, а не вивірених міркою природи, і не підтверджених природженими правами кожного смертного. Свою нещасливу долю він порівнював з долею тих дітей, яких знущання робить каліками, а потім суспільство не може зрозуміти, що це ушкоджені частини його власного тіла, — таке далеке поки що це суспільство від права.

Анрі любив цього чоловіка; якби ні, його б не зачепили так оті ненароком спіймані слова, — хіба мало всякого доводиться чути, а надто маючи такий вигострений слух. Там, у соборі, зразу після зречення, він проходив повз цього чоловіка, і той щось шепнув своєму сусідові, який у гаморі й не розібрав жахливих, недобрих слів, і тільки Анрі вловив їх. Тепер він опустив келих, кивнув правникові, і той підійшов до королівського крісла.