Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
А квітками всиплють вулицю — весь шлях, яким має пройти король. Кажуть, він буде в білому: чутка про це випереджає його. Його черевики з білого атласу забарвляться трояндовим соком. Жінки твердо вірять, що це — красень принц, отож їхня любов і прагне, щоб він ступав по трояндах. Тому вони так тиснуться й штовхаються понад шляхом, що декотрі навіть падають. І це вадить їм самим куди менше, ніж охоронцям. Ті спочатку умовляють люд, та в бемканні дзвонів, у власному нетерплячому збудженні їх ніхто не чує. Тоді вояки вдаються до сили — по-доброму, не брутально, — і загонові щастить вишикуватись обабіч вулиці. Саме вчасно, бо вже показалась процесія.
Що завважує король, вступаючи у вузький прохід між двома стовпищами люду? Він бачить, що з вікон звисають барвисті полотнища, бачить, що земля всіяна квітками, а діти все кидають і кидають троянди через голови охоронців. Усі люди начепили білі перев'язі знак прихильників короля, всі обличчя радісні: одні святобливо зосереджені, інші з нетерплячки облизують губи, але більшість горлають: «Хай живе король!» Той крик перекривають куди гучніші голоси дзвонів; він аж надто ріденький і тихий, як на таку грандіозну подію; а як придивитися ближче, то чи не виказують і обличчя ще якихось залишків страху? Король думає: «Шість років страху, злиднів і ницих пристрастей лежать позаду них. Якби я більш нічого не зробив, а тільки дав їм оце свято, і цього було б майже доволі. Та буде й краще, хоча сподівання стількох людей навряд чи можна задовольнити». Йому аж голову захотілося схилити під тиском цілковитого безсилля: хіба можливо зробити всіх людей щасливими чи хоч би нагодувати досита? Але треба тримати голову високо, щоб вони бачили славу й силу — його й свою.
Люд бачить його в оточенні принців і вельмож, високих урядовців, дворян і вчених правників — ці найчисленніші. З його роду в процесії небагато; хоч граф де Суассон наостанці таки прибув. Попереду й позаду — особиста охорона та швейцарці з барабанами, але вони не б'ють у них. Дванадцять фанфар підняті до губів, aлe мовчать — і через дзвони, і щоб не порушувати святості хвилини. Люд відчуває це, він у глибині душі все розуміє: і коли, сп'янілий від сваволі, вчиняє криваві бенкети, і коли споглядає велич та добро. Тож його, звичайно, тішить розкішне вбрання короля, його міцна струнка постать і вояцька бравість. Але високі дуги брів скорботні, очі розплющені надто широко, та й сивий весь, хоч йому всього сорок чи трохи більше. Важко сказати, скільки каяття й скільки власної скрухи прокинулось у душах усіх цих багаторічних ворогів короля, що трохи запізніло надумали славити його й такою покірною юрбою стоять тепер тут. І хоч усі горлали: «Хай живе! Слава!» — та де в кого мимоволі завмирав голос. А дехто пробував схилити коліна, але в щільному натовпі це не дуже виходило.
Одна кумася — певне, бувала й досвідчена, — сказала так голосно, що почули всі довкола, та й король, який саме проходив мимо:
— А красень який! Такого великого носа ще в жодного короля не було.
Кругом зареготали аж надміру гучно. Король охоче зупинився б; напружено підняті брови його трохи опустились. І ще раз йому схотілося зупинитись, коли він помітив, що кілька глядачів у витертих шкіряних колетах безмовно й невідривно дивляться на нього — чи, може, й не на нього, а на його капелюх: там виблискував білий аметист. «Востаннє я носив його під Іврі. Але оці старі, певне, були зі мною й давніше, вони бачили його ще під Кутра». Він шукав очима їхніх поглядів — і таки зустрів їх, а тоді повертав голову, поки їх не закрили від нього інші.
Коло соборної паперті, коли Анрі вже збирався ступати на першу сходинку, йому стало недобре. Дуже дивне почуття: земля ніби вислизала з-під ніг, і хоч каміння бруку, звичайно, нікуди не ділось, але його доводилось намацувати ногою, і натовп довкола ніби розплився, голоси та обличчя подаленіли. Це тривало лише протягом одного кроку, а тоді все стало як було, і Анрі зійшов па паперть. Тільки один спогад лишився з тої миті: якийсь здоровило мружить очі. З думкою про того здоровила, що за примруженими повіками ховав надто гострий погляд, Анрі ступив на другу сходинку, а далі вже душею й тілом віддався тому, що мав зробити.
Він увійшов до собору головним порталом. Ще два-три кроки — і він опинився перед архієпископом Буржським, що в оточенні прелатів сидів на обтягненому білим дамастом кріслі для урочистих нагод. Архієпископ спитав його, хто він, і його величність відповів:
— Я король.
Цей архієпископ, що вже не мав згаданого раніше свинячого рила, а втілював своїм виглядом саму гідність і устами виражав духовну владу, знову спитав: