Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Анрі швидко збіг по сходах нагору. В переході перед освітленими дверима було ще темніш, і Анрі, не помічений ніким, постояв там, дивлячись у залу; вона здавалася ще просторішою й наче порожньою від того, що людей у ній було так мало. «Оце мої», — подумав Анрі; та по них і видно було: судді й радники у виношеній одежі, глибокі тіні під очима, а очі блищать від гарячки, від злигоднів, від постійних смертельних небезпек. Слуги юстиції — такі самі, як і всі, що були до них і після них, — вони, проте, в ім'я права вперто опирались насильству. Звісно, юстиція — це ще не право. Відомо навіть, що вона звичайно буває спритним засобом викривляти право та обмежувати його. «Серед них нема жодного гугенота, — подумав Анрі,— і все ж вони боролись за королівство, як мої старі сподвижники під Кутра, Арком, Іврі, і без їхніх битв мої були б марні. Вони стояли на боці гнаних, а не можновладних, стояли за бідняків проти могутніх розбійників. Такий я й сам, і я ж таки тисячам і тисячам селян, кожному осібно, повертав, відвоювавши, їхні садиби, і з цього склалось моє королівство. А їхнє королівство — то право. Так вони ставляться до людей».
Він увійшов, не скидаючи капелюха (так само й вони зоставались у своїх зношених капелюхах), і звернувся до них:
— Панове гуманісти! Ми сідали на коней і брали в руки мечі, мої панове гуманісти. Та завдяки тому, що ми були дуже войовничі, ми й стоїмо тепер тут, і брама нашої столиці відчинена для нас. Паризький парламент відкрив її мені, бо жахлива смерть вашого голови Бріссона була першим знаком і останньою осторогою.
Король скинув капелюха й схилив чоло; те саме зробили і його парламентарії. Коли безмовно вшанували пам'ять загиблого, заговорив головний суддя Руана Клод Грулар; хоча й католик, як усі вони, він рішуче наполягав на тому, щоб король не зрікався своєї віри, якщо його сумління проти цього. Анрі відповів:
— Я завжди прагнув тільки спасіння душі й завжди благав господа всемогутнього, щоб він дав мені досягти його. І господь всемогутній дав мені знак отими нелюдськими страхіттями, що їх чинили в Парижі мої супротивники, а відповідати за них мав я, — дав мені знак, що моє спасіння полягає в утверджені права, бо право — найдовершеніша подоба людяності, яку лишень я знаю.
Його слова припали до мислі вченим правникам, і вони загукали:
— Хай живе король!
Анрі не хотів більше дотримувати якоїсь відстані, тому вступив у їхній гурт і почав довірчо пояснювати декотрим, як важко було йому порозумітись із господом всемогутнім, поки той схвалив його перехід в іншу віру. Він не сказав «смертельний стрибок», хоча й подумав. Це сталося з ним під мурами його столиці, коли там панували страхіття. Він тоді по-справжньому змагався в богом. Адже сказано: «Не убий», — і цей закон такий людяний, що справді може бути тільки від бога.
— Як і король, що шанує людей та їхнє життя, — докінчив замість нього хтось інший. Сам він повернув мову скромніше й запевнив, що бесіди з прелатами дали свої плоди, і навіянням святого духа він починає знаходити смак у їхніх повчаннях та доказах. А потім провів своїх парламентаріїв у глибину зали, до накритого столу, й пригостив їх іншими, не духовними плодами: там було досхочу динь та фіг, а також м'яса й вина. Давно вже вони не бачили такої розкоші, отож почали вгамовувати свій голод, а коли котрийсь із них підвів очі, Анрі вже не було.
Він ліг у ліжко не ївши й заснув зразу. Коли він прокинувся, був уже ранок, і до ліжка підходив пастор ла Фей. Анрі запросив його сісти, поклав руку на потилицю старому й спитав його що раз: чи правда, що риси нашої вдачі з часом набувають інакшого змісту, як колись казав йому ла Фей. Так воно й є, відповів пастор.
— І віра наша теж? — допитувавсь Анрі.— Чи може вона тепер стати фальшивою, коли раніш була істинною?
— Величносте! Вам проститься. Ідіть до собору з радістю, щоб радів і наш господь.
Анрі сидів у постелі, уткнувшись чолом у старечі груди — груди людини, що хотіла втішити його. Па грудях наставника своїх юнацьких літ він заговорив:
— Я зрікаюся своєї віри й переходжу в іншу з чисто земних причин. У мене їх три. Пo-нерше, я боюсь ножа. Пo-друге, я хочу одружитися зі своєю любою владаркою. Пo-третє, я прагну здобути свою столицю й мирно володіти нею. А тепер виправдайте мене.
— Ваша мука була тяжка, тому я виправдовую вас, — сказав пастор ла Фей і пішов.
Перший камердинер, пан д'Арманьик, одягнув короля в усе біле — наче до першого причастя, сказав собі Анрі. Наче нову людину, і годі повірити, що це вже вп'яте. Ніякого бога це вже давно не цікавить. Хіба диявола, якщо він є…