Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
— Приятелю, — кволим голосом промовив він.
— Я тут, приятелю, — відповів Шіко, хоча й налякався. А ла Бap сказав:
— Ти послав шинкаря по солдатів, то поможи мені тепер, та втечемо звідси. Ми ж із тобою вдвох убивали короля.
— Що? — скам'янівши з подиву, вигукнув Шіко. — Ми вбивали короля?
Лa Бар на те:
— Я, мабуть, заснув і мені щось приснилося. Приятелю мій любий, вийми з мене піж. Я так сплив кров'ю, що вже не тямлю, як воно було, коли ми вбивали короля.
Проте пам'ять нітрохи не підводила його; навпаки, Шіко збагнув, який хитрий і підступний цей здоровило. Якби тільки була хоч найменша надія викрутитись цим від ката, він уплутав би в свої злочинні діла й королівського блазня.
— Бачу, треба було віддати тебе на засіл, — гримнув на нього Шіко. Він почав ходити по світлиці, а здоровило водив за ним очима. Такий тяжкий злочин небезпечний і для того, хто про нього дізнався. Або вже треба вивідати більше, з'ясувати все до кінця й стати добрим, гідним віри свідком, що під загальне схвалення приведе злочинця на колесо й на шибеницю. «За кого мене має мій король? — думав Шіко. — За свого вірного блазня? Чи за найманого вбивцю? Можливе і те, й те, а в такі часи, як наші, кожен легко може накликати на себе підозру. Треба вбезпечитись від цього — самому зіграти роль судді, щоб не засудили мене».
З'ясувавши та обміркувавши це, блазень Шіко вийняв з рани солдата ла Бара гострий на обидва боки ніж, яким той хотів убити короля, проте ніж розпанахав бік йому самому, і, коли його вийнято, на підлогу так і хлюпнула кров. Здоровило, від природи вразливий і не звиклий плавати в соках свого тіла, трохи не зомлів знову, та Шіко не дав. Він ляскав його по щоках, поки не очутив, а тоді перев'язав рану його ж таки сорочкою, намоченою в розведеному оцті, посадив його, дав йому вина, а потім зажадав рішуче, щоб ла Бар розповів йому свою історію.
— Вона довга.
— А ти скороти!
— Скоро прийде шинкар із солдатами.
— Він ще гри години надумуватиметься.
— Про що?
— Про те, що йому скажуть: насправді з королем, нічого не сталося.
— А хіба з ним нічого не сталося?
Тут уже в Шіко урвався терпець.
— Хлопче! Ось у мене твій ніж. Близько до тебе я не підійду. Ти перев'язаний, а вино, можливо, додало тобі сили більше ніж слід. Але я з цього безпечного кутка жбурну в тебе ножем. Прямо в шию — і влучу, так само, як ти влучив би короля через голови люду. Бо ти ж саме так і не інакше хотів його вбити.
— Ти знаєш уже забагато, — сказав ла Бар. — Здаюся. Гаразд, розкажу все.
— Та гляди, без брехні. Я на службі в його величності, і якщо твій язик збреше, то я допитаю твої кишки, вони вже скажуть мені правду.
Почувши ці слова, ла Бар мало не впав з лави, так злякався — незрозуміло, чому. Шіко вже спитав сам себе: «Чи я говорю як суддя, чи як блазепь?» Задумавшись про те, він забув і допит починати, коли це його підслідний, не чекаючи запитання, сказав сам, що його звуть П'єр Бар'єр, а на прізвисько ла Бар.
— А з ремесла ти вбивця королів. Ні в якому іншому фахові ти б не досяг більше, бо слава твоя дійде й до далеких сторіч.
— Це не моє ремесло, — жалібно проскиглив здоровило. — Винен тут хто завгодно, тільки не я. Я був човнярем на Луарі й до двадцяти двох років лишався таким невинним, як у той день, коли народився в місті Орлеані.
— І хто ж відібрав у тебе невинність?
— Один вербівник дав мені завдаток, і я став солдатом у війську королеви Наваррської, але там закохався в одну з її дам. Це й було моє нещастя.
— Нещастя я шаную, — поважно ствердив Шіко. — Та поговорімо спочатку про пані Маргариту де Валуа, що її ти називаєш королевою Наваррською. Вона зазіхала на трон і життя свого чоловіка, нашого короля, і за то її тримають ув'язненою в замку, але вона наймає таких, як ти, щоб визволитись і знову стати небезпечною для нас. І для мене теж, бо я — на службі в його величності! Отож, найнявшись до пані де Валуа, ти, власне, вчинив замах на мою особу.
— Ви балакаєте, наче блазень, — буркнув ла Бар. Власне, Шіко гадав так само. «Звичайно, — подумав він, — я говорю просто, як годиться дворянинові, але всі сміються, бо мене прозвано блазнем. А тут треба говорити поважно, а я клею дурня. От дурна натура!» Ла Бар вернув його до тями.
— Все це вийшло тільки через моє нещасливе кохання до тієї дами. Вона день і ніч тільки про те й думала, як розважити товариство. Щоразу, як я лежав у неї на грудях, неодмінно ставалась якась пригода: або ми з нею падали в ставок, або під нами провалювалось горище на сіннику, або в нашій кімнаті з'являлись духи. Усе це робилось, аби побавити двір, і про такі забави дбала та панночка, в котру я так нещасливо закохався.