Літа зрілості короля Генріха IV

— Біжи, кумцю, приведи варту, ми видамо його, а самі виправдаємося.

Шинкар несміливо заперечив, що в їхньому становищі це було б нелегко, а то б він не вагався, чи вчинити ще одне добре діло, тим більше що за ла Баром так чи так давно зашморг плаче.

— Та ми, на жаль, того самого поля ягоди і короля збирались убити всі разом. Вони не повірять нашій брехні, а заберуть і нас.

— Ну, моїй брехні повірять слово в слово, — запевнив Шіко. — Я розповім суддям, що був у соборі, коли король зрікався, і мені впав у око один чоловік, якого я доти не бачив! У нього на пиці було написано, що він збирається вбити короля, але й то ще не все: він весь час оберігався, щоб його не штовхали в правий бік, і з того я здогадався, що він сховав ножа за поясом під штаньми. Пропхавшись до нього ближче, я й справді розгледів той ніж — він випинався крізь холошу, з лікоть завдовжки, шпичастий і гострий на обидва боки, тому сам він за кожним доторком кривив пику. Я подумав: «Ось ти ще й не так її скривиш», — заліз на пілястр і почепився там на кам'яного дракона, де вже ліпилося кілька душ. Мій приятель стояв недалечко і, коли король проходив повз нього, вже сягнув за пазуху по ніж. А я стрибнув йому на в'язи. Він повалився й зарепетував, бо йому розпороло бік. Отак я оборонив нашого короля, хай його бог боронить. Отак я знешкодив убивцю й привів його сюди, бо не зустрів жодного дозору. Ну, кумцю, чи повірять у це судді?

— Та ти такий брехун, що хоч кого заморочиш, — підтвердив шинкар. Шіко ще раз запропонував йому збігати по солдатів, але він почухав потилицю й признався, що йому це не до смаку. Чи не краще їм самим, без допомоги сторонніх, уладнати це діло: — Повір, вигідніше буде зарізати його й засолити. Отам у темній комірчині стоїть здоровецька бочка, в ній він якраз і поміститься: з такого чолов'яги вийде багато солонини.

— А я так не думаю, — діловито заперечив Шіко. — Мені більше подобається четвертування. Це спосіб узвичаєний, законний, а от засолювання, скільки мені відомо, церква не схвалює.— За тривалою звичкою він і тут не втримався, щоб не поглузувати з церкви. — Та й нам самим воно могло б завдати ще більше клопоту, ніж нашому приятелеві,— бо він же, як не як, своєю дурістю заслужив таке, — докінчив він.

Вони дуже докладно обговорювали це питання, і кожен лишався при своїй думці, тільки, на відміну від блазня, що говорив рішуче й спокійно, шинкар дуже гарячився, що такий запас солонини має пропасти. І все ж йому нічого не лишалось, як зітхнути й поступитись.

— Ти сильніший. Ти разом з ним убивав короля, та й брехати мастак. Дожидай мене з солдатами.

Шинкар вийшов, і тоді непритомний ворухнув головою, звісив з лави голову зі лляними патлами й скоса подивився на Шіко.