Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
Та це було не так.
Історія одного замаху
Шіко, високий, худий, простоволосий, міцно тримав здоровилові руки, викручені назад, і той шкутильгав, зігнувши могутню спину. Вони пробиралися пустельною кривою вуличкою — ніде ні душі, навіть немічні діди не визирають у вікна, — і хто ж кого, власне, вів? Шіко неначе підтримував щирого приятеля, щоб той не впав від якоїсь незрозумілої кволості, а насправді, скрутивши, вів кудись під нагляд. Та дорогу знав лише один, і то був не королівський блазень, а здоровило. Він знав цю вуличку, це він, стогнучи, ніби ненароком спіткнувсь на розі й звернув сюди, та й про шинок уже думав, коли його супутник ще й не здогадувався, куди попав. Досі в нього тільки й було на думці вибратись із тисняви, щоб не порушувати урочистої процесії з королем на чолі. Там, на вулиці, всі тільки й думали про те, щоб не проґавити священної години обіду. А тут, у завулку, не пахло гарячим смальцем, і з кожним кроком густа тінь дужче тхнула цвіллю. День був спекотний, і навіть прохолода в цьому кривому завулочку не освіжала; завулочок тільки користувався нагодою випарувати з себе нагромаджені в ньому паскудства: з першого будинку брудну жадобу, з другого — злиденну розпусту, а останній пітнів якоюсь моторошною вогкістю й смердів невикритим убивством.
Здоровило не міг іти далі — чи вдавав, що не може. Та й правда, під ноги йому вже натекла ціла калюжа крові,— Шіко добре знав, звідки й чому. Він усе чекав, що нагодиться дозор, тоді він передав би солдатам пораненого вбивцю короля. Бо саме така й не інакша була його здобич. Але дозорів не було. Натомість здоровило почав обважніло осідати, вислизнув у нього з рук і привалився до горбатої стіни невеличкого будиночка. Шіко мусив підпирати його, а то обидва зсунулись би додолу. І тепер би зверху опинився здоровило. А Шіко навіть не міг окликнути його на ім'я, воно ж на лобі в нього не написане, видно було тільки, що це відставний вояк. Так званий блазень свиснув, кличучи на поміч. І враз — так, наче він дожидав за дверима, — шинкар вистромив обличчя, дуже схоже на протилежну частину тіла.
— Вас двоє? — вихопилося в нього зопалу, і ці слова збудили у блазневій голові гарячкові підозри.
Насамперед шинкареві теж довелось підхопити велетня, і їм пощастило якось завести його до світлиці. Тільки-но впавши на лаву, він знепритомнів. Шинкар був низенький і товстий, він довго не міг відсапатись після зусилля, зате Шіко заговорив зразу:
— Так, нас двоє, бо він упізнав мене як давнього товариша по війську Ліги. Ми обидва служили в піхоті герцога де Майєнна, що, на жаль, не спромігся впорати беарнця ні живого, ні мертвого. Отож ми сьогодні зробили це після меси.
— Якби ви це зробили, мали б тепер бути невидимими, — зауважив шинкар і озирнувся на непритомного, а другим оком скоса поглянув на Шіко, але і те, й те його не задовольнило. — Він же був певен цього, як спасіння душі: що досить йому завдати удару, і він умить стане невидимим. А я його бачу, та й тебе теж, і це мені ще дужче не до вподоби. Я не розумію, чого ви робили це вдвох. Як це він тобі довірився? Це на нього не схоже. Я ла Бара[46] знаю.
— Я теж, — запевнив Шіко густим, щирим голосом, яким він звичайно казав людям свої блазенства, що в них вони тільки згодом розпізнавали правду. — Свого друзяку ла Бара я знаю й люблю куди давніше, ніж ти. Глянь: отой шкіряний колет, що на ньому, то мій колет — іще з тих часів, коли я був такий завгрубшки, як він. А тоді в мене завівся солітер, він висмоктує з мене всі соки, і я так схуд, що мусив віддати колета старому ла Барові; хоч які ми щирі друзі, а солітера я йому віддати не міг.
Ці подробиці, похитнули шинкареві сумніви, навіть почали переконувати його.
— Але чому ж ви не стали невидимі? — спитав він уже не так підозріливо, як цікаво.
— Це тому, — пояснив Шіко, — що нам пощастило зі своїм ділом лиш наполовину.
— То король не вбитий? Слава Ісусу Христу, — пробелькотів товстунець і з полегкості аж на лаву плюхнувся.
— Оце то гарно! Боягуз нещасний! — насварив його Шіко. з висоти свого зросту. — Спершу домовляєшся про зухвале вбивство, а потім сидиш весь час, замкнувшись та позавішувавши вікна, і перебираєш чотки.
Чотки й справді лежали на столі.
— Це ти молився, щоб у нас нічого не вийшло і щоб нас схопили, еге? — спитав він. — За це ти молився, так?
Товстун пробелькотів:
— Я молився трохи за те, щоб вам усе вдалось, а трохи за те, щоб не вдалось. От воно й удалось тільки наполовину. І я бачу вас теж тільки наполовину, — зітхнув він. І це було не тільки зі страху: жирні щоки його задоподібного обличчя не давали йому як слід розплющити очі.
46
…що його звуть П'ер Бар'єр, а на прізвисько ла Бар. — Релігійний фанатик П'ер Бар'єр намагався вбити Генріха IV, був схоплений і страчений у 1593 р.