Літа зрілості короля Генріха IV

— І для якого я нібито вже готовий.

Правник мав зрозуміти, що розмову скінчено. Та він ще раз благально обернувся, щоб наостанці перепросити короля, і ті перепросини убрав у слова гуманіста Монтеня:

— Людина добрих звичаїв може мати хибні думки. А правда може вийти з уст нелюда, який сам не вірить у неї.

Анрі провів його поглядом. «Звичайно, все це у нас від нашого друга Монтеня. Це саме та мудрість, яку хворобливий, але стійкий дворянин, мій давній знайомий, черпає з нас усіх і повертає нам довершеною. І тим жахливіші ті слова, що я почув у натовпі,— тим жахливіші й лихіші».

Думки його враз перескочили на його блазня. Що ж сталося за цей час із Шіко та отим дикуном? Слід би довідатися, хто з ким упоравсь. Анрі вже збирався послати солдатів до горбатого шиночка в кривому завулочку, але не зробив цього з кількох причин, із яких не остання була гордість. Так чи так вийде на яв, що він боїться. Та несподівано він підвівся, а то гості його бенкетували б іще не одну годину.

Назад до церкви, бо треба ще спожити як духовний десерт проповідь превелебного архієпископа, і після останнього «амінь» зразу мала початись вечерня. Його величність ревно вислухав усе те. А потім, правда, сів на коня, але тільки для того, щоб скласти подячну молитву в іншій, далекій церкві. Коли він повернувся до Сен-Дені, була вже ніч, горіли святкові багаття; люди, що спорожнили того дня кошики з харчами, та ще й повну чашу захвату, танцювали круг великих смолоскипів — котрі жвавіші, ті й на одній нозі,— і коли глянути тверезо, то ясно видно, що причин для радості вже нема. Вранці вони вітали свого короля криком, бо він на догоду їм пройшов тернистим шляхом і, щоб вигоїти заподіяні рани, з'єднався з ними в одній вірі.

Тепер, увечері, вони зустріли його куди галасливіше, але він не бачив у цьому ніякого сенсу, та й утомив його цей день дужче й глибше, ніж би втомив бій з ранку до вечора. Він притримав коня й подумав: «А що ж там сталося в шинку? Про це вони нічого не знають. Танцюють круг вогню. Навіть святкове багаття може обпекти, тож кричіть, коли якийсь інший дурень штовхає вас туди. Може, мені зараз поїхати до шинку? Мабуть, нікого я там не застану, і там усе скінчилось, як скінчився цей день, а я тяжко стомився».

У старому абатстві не світилося — хто б там його дожидав. Певне ж, не його люба владарка, хоч вона, звісно, лежить і прислухається. Та вона не окликнула його, та й не бажала, щоб він зайшов. До сходу сонця побути самому. — на щось інше ми не маємо відваги, тільки чуттями сповіщаємо одне одного, чи йому зараз тяжко, а чи любо. Проте купелі він зажадав, і перший камердинер, пан д'Арманьяк, погнав усю челядь по воду. Кваплива біганина потемки розбудила декого, поміж них і протестантів, і ті надто поспішно вирішили: король змиває з себе гріх, бо вислухав таку чудову месу.