Літа зрілості короля Генріха IV
- Автор: Манн Генрих
- Серия: Вершини світового письменства #54
- Год: 1985
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Юрій Лісняк
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Літа зрілості короля Генріха IV». Краткое содержание книги:
— І чого ви не схотіли викупатись перед церемонією, — дорікнув йому Арманьяк.
— Після неї мені це буде потрібніше, — відказав Анрі. З його тону кмітливий слуга зрозумів, що король хоче лишитись на самоті.
Анрі й сам не знав, навіщо йому це. І чому Габрієль не з ним? За мовчазною згодою з Катрін вони обидві того дня сиділи в одній кімнаті. Всі пішли, а його скоро поведуть з великою пишнотою, серед густого натовпу, щоб усі могли бачити, як він зрікатиметься. Він не тільки зрікатиметься себе давнього, він помириться з більшістю, стане таким, як вони. «Що я таке? Мішок праху, як і всі інші. Ще до вчора я сваволив, сперечався з прелатами за слова. Бог не слухав, питання віри йому нудні, його не хвилює, якого віровизнання тримаються люди. Він називає нашу ревність дитинячою, а нашу чистоту відкидає, як гординю. Мої протестанти не знають його, бо він ніколи не водив їх цим тернистим шляхом, і сміють казати «зрада», коли людина кориться життю й слухається розуму».
Одначе тепер йому належало не думати, а робити інше: на своє святкове вбрання — білий шовк, аж до носків черевиків густо гаптований золотом, — він накинув чорного плаща, надів і чорного капелюха, а чорний плюмаж нахилив так, щоб він погойдувався. Несподівано він почув звук скрипки — той самий, що вже кілька разів йому вчувався, коли він прислухався до чогось у ці напружені дні, але слово, якого він шукав, не з'являлось, а долинали тільки звуки уявної музики. Тепер вони погучнішали, немов то була вже не уявна, а справжня скрипка, і Анрі зрозумів, що він готовий, що в порядку вже і його роздуми, і його убір — білий з золотом та густо-чорний. Роздуми він вичерпав у діяльності, в страхах і сумнівах, у бунті й примиренні, як душа будує свої творіння з розрахунків і мрій. «Ради вас я жертвую спасінням душі!» — скиглив я, а за хвилину вже козиряв тим, що моє спасіння — у відновленні права. Я співав у темряві, бо хтось налякав мене тим світом. Але ж я знаю: ми народжуємося, щоб шукати правду, а не щоб володіти нею; якраз на це спроможна тільки тогосвітня сила. Я маю панувати в цьому світі, а тут мій пострах — ніж. Неприємне зізнання, але я його висловив. Що сильніше — кохання до Габрієлі? Чи страх перед ножем? Та нелюдськість я вважаю за найгіршу ваду, найгірше нечестя, і навіть жінку я не шаную так, як розум».
Все це одночасно й без зусиль пролітало в його звільненому мозку, бо все це він уже вичерпав і спізнав раніше — він уже не пам'ятав, у якій скруті й сумнівах. Йому здавалось, ніби якісь чисті чари, наче музика, перенесли його в стан найвищого щастя. «В біле з золотом, мої кохані». Але звук скрипки лине дедалі звучніше й ніжніше, хоча гра не бозна-яка майстерна. Хто ж це може грати, коли не Агріппа. Анрі виходить на балкон і за найближчим кущем помічає руку, що водить смичком. Він сміється, махає рукою, і показується Агріппа у звичайному буденному камзолі — в церкву він не піде. Він не буде при тому, як Анрі зрікатиметься істинної віри; але він підбадьорює його натхненними звуками інструмента, що зветься «віола д'аморе».
Спочатку в Анрі ледь затремтіло підборіддя— він же, як відомо, легковажний і тонкосльозий. Та він вчасно помітив, що його славний Агріппа незлобливо й любовно підсміюється з нього. Тоді Анрі моргнув йому, і так вони робили по черзі: внизу давній друг, що грав на його честь, і потішаючи його, і трохи кепкуючи, а тут, на горі,— білий причасник із сивою бородою та обвітреним лицем. Урешті обом набридли поважні міни, і Анрі почав удавати вичепурену даму, що слухає серенаду, а Агріппа під звуки своєї скрипки надумав ще й кукурікати — це вже не годилось. Аж ось задзвонили соборні дзвони — зразу на повну силу. Обидва злякано здригнулись, і Агріппа зник за кущами. А другий кинувся до кімнати, поправив на собі вбрання, ще дужче нахилив плюмаж, щоб він погойдувався як слід, — і вже розчинилися двері. По нього прийшли.
Єднання
Це день, від бога даний, — двадцять п'яте липня тисяча п'ятсот дев'яносто третього року, — і він може бути тільки ясно-синім і теплим-теплим. Паризький люд знав це наперед і вбрався в найлегше вбрання, яке лишень уціліло в дні скрути. Люди понабирали оберемки квітів, руки їм відтягують кошики з їжею. Всю цю неділю вони пробудуть у Сен-Дені, бо король зрікається єресі й навертається до нової віри, а це видовище варте уваги, але тривале — в кожному разі, через нього можна проґавити священну годину обіду. Ну, ради такої рідкісної події і це не гріх. Отож потім люди розташуються на луках. Кошики можна поставити там заздалегідь: у такий радісний день красти ніхто не стане.