У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий
- Автор: Химко Андрій
- Серия: У пазурах вампіра #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-920-419-6
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий». Краткое содержание книги:
Пропонований ІІ-й блок «По відродженні» познайомить читача не лише з відомими літераторами Гомоном, Лебеденком, Недолею, Осьмачком та Чигирином чи акторами театру Гірняком та Добровольською, а й із метрами української поезії Малишком та Рильським (як із близько сотнею їх сучасників не тільки у столиці чи рідному місті а і в Ізюмі чи Воронежі під Харковом чи Полтавою), не лише з мирним життям черкаських виправної школи-колонії для малолітніх чи курортоуправління «Соснівка», а й із воєнними поневіряннями головного героя — на фінському фронті і при відступі Червоної армії в 1941-му аж до Дніпропетровська.
У № 2 часопису «Холодний Яр» за 2008-й у серії «Незабутні» були надруковані вибрані поезії Андрія Химка, а взагалі їх –кілька збірок («Інтими», «Ключі й кличі», «Реліквії», перекладів «З чужого поля»), які ще чекають на видання…
— Захоплюємося Ермітажем, — казав Янчукові Аркадій при зустрічі у санчастині на перев'язці обмороженостей і карбункула, — і зовсім забуваємо, що всі багатства в ньому награбовані або куплені за сльози народів, їх кров і піт, тіла й кості, зокрема й нашого народу, а не лише фінів і карелів, білорусів і поляків. А заліковані ж узаконено в неймовірну славу росіян для добробуту їх імперії. А Літній сад! А Зимовий палац!.. А кумир росіян, сатрап і тиран імперії Мідний Вершник Петро! Хто він? Антихрист Фінської затоки, кат Шліссельбурзької фортеці на Горіховому острові, убивця матері, сина і тисяч кращих душ інонародів!.. Там умерло море золотих мрій, казкових надій, благородних народних сподівань! Жах, а не місто! Місце незчисленних злочинів і пограбувань! — Аркадій був санітаром у тилу, виносив ночами з поля бою поранених, але жив не лише фронтом, а Янчукові допоміг дістати на три дні звільнення від наступів.
«Дійсно, гніздо злочинів! — оговтувався Петро в палатці, зігрітий буржуйкою. — І ми, гинучи сьогодні задля спокою Ленінграда та пихи вождя, творимо навічно оті заведені ще Московією остроги, щоб уже після нас вони вважалися „ісконно-руськими“, як от Виборг! Скільки ж іще лізтиме ця імперія з агресіями та анексіями до сусідів, де є та хто є той, хто спинить її та розтрощить?!. Якщо світ розуміє, то чому спілкується, кредитує, вихваляє або терпеливо мовчить?!. Із тих, із ким ми наступали, залишились на полі бою сотні тисяч — і під лінією Маннергейма, і вже тут під Сайменським каналом і Виборгом, двадцять п'ять наших жертв на одну фінську! Ешелонами медсанбат відправляє трупи в тил! А скільки поранених і обморожених! І головне, ці жертви апріорі наперед виправдані, як героїчні!.. А все-таки фіни — народ-герой!» — доходив висновку Янчук.
«І що той політрук плів нам про нібито плач ката з катів Олександра Другого над „Записками з Мертвого дому“?.. Що то за Виборзька відозва думців і кадетів, про яку він торочив, як про доказ „ісконно-руського“ Виборгу? І чому він при тому згадував якесь Койвісто?.. А що він хотів сказати, коли підкреслював, що вчені соціалісти Німеччини встановили, нібито росіяни також належать до нордичного типу людей, за якими майбутнє планети?..»
Тішачись перепочинком, Петро згадував перше повідомлення про отой «віроломний напад білофінів», тепер розуміючи жахливо-підступну дійсність «найгуманнішої, найдемократичнішої і найпрогресивнішої» великоімперії з її вічним військовим станом, що міняла лише назву, а не суть, і вічної кошари її інонародів під надійною вартою бронетанкового авторитету влади і її утриманців, подібних до політрука, що чекає нагороди... Та ось Петра повернули в бойову частину, яка готувалася до «остаточного наступу на Виборг усім фронтом», і він якимось енним чуттям здогадався, що тепер поляже й він, як полягли на його очах тисячі...
Мороз давав про себе знати білястим непроглядним туманцем, попискуючи й видзвонюючи під ногами, коли їх, зібраних із усюд недобитків, повели на вихідні позиції для наступу... У засніженому царстві плуталося все: глухо татахкали кулемети, цьвохкали кулі, рвалися вибухи, кашляли із гаркотом зенітки, і годі було второпати, де фронт, де ти, а де біло-фіни, яких мусиш бити багнетом у рукопашнім бою, в який ідеш... Цівочки, ланцюжки, лави й шеренги бійців марили пообіч тінями, і Петро Янчук серед них, заправлений, як і всі, ста грамами спирту, злякано, напружено й відчайдушно, як ніколи досі, брів уже перетоптаним та закривавленим снігом, обминаючи замерзлі, не підібрані з учора поодинокі трупи... Їм брати дзот, біля якого вже ніби побував їх командир учора, їм прославитись у цьому самоїдстві й людожерстві...
Командир і політрук у білих кожушках ведуть у бій, бійці бредуть пообіч мовчки, підсапуючи і крекчучи, притишено покашлюючи. Мороз забиває дух, обпалює лице, сльозить очі, пронизує все тіло, несамовито рипить під ногами, видаючи ворогові їх присутність, і чисельність, і напрямок руху. Бійцям треба обійти пагорб справа і напасти збоку на його захисників у дзоті. По путі ліворуч свіжо закладена сніжними блоками і надійно оточена охороною ставка вірного слуги Коби і Кремля Василевського, а за нею ще майже два кілометри ходи і — наступ, а там — для тих, хто виживе, — ще визволення Койвісто. Ворогів не видно, а димочки то там, то сям появляються все густіше і зависають у морозній безвітряній скутості, після заливного свисту чвакають та рвуться їм услід вибухи, схоплюючись червоними маревами та розкидаючи навсібіч снігом і шматтям людських тіл, мов трояндами... Санітари й санітарки з носилками стягують і волочать наших поранених поміж трупами білофінів у білих халатах, бредуть, під руки взявшись, якісь покалічені, геть заінеєні й ледь живі... Час мов старим намореним волом-бовкуном їде, гається й замешкується, але дзот уже бовваніє ліворуч ген на віддалі, і бійці поволі розсипаються по команді та біжать поміж ямами, вибоїнами і проваллями, минаючи трупи, під свист куль і снарядів, проколюючи собі путь багнетами під крики «Ура-а-а-а-а!». Та в цю мить щось блискає Петрові в очах і обпікає його сотнею сонць, раптово хилить і скошує землю під його ногами, і світ, беркицьнувшись, заточується, а тілу робиться одразу тепло та аж смажно, і воно крутиться, як на каруселі, і ніби летить у якесь провалля. «А-а-а!» — поряд хтось кричить, мов різаний, і раптово змовкає, «У-у-у!» — летить і летить Янчук у якусь безвість. Йому заворожливо-приємно, бо аж дух перехоплює той політ, точнісінько, як ото колись на чигиринській гойдалці під горою бувало. Солодка п'янка теплинь розливається по його тілу, як ота вода з душа у черкаській лазні, ласкає та обкутує лоскітливою приємністю, якої не передати словами. Літ раптово припиняється, і Петро вже ніби у якійсь благодатній постелі, лише слух його турбує зумер, що не вщухає, та чичикання пташки, що нагадує йому теплу й затишну «тиху гавань», от тільки темно чомусь, хоч око виколи.
«О-о-о! А-а-а!» — прорізує раптом, пантеличачи Янчукові свідомість, нестерпна різанина у всьому тілі, аж тямок відбираючи. «О-о-о! А-а-а!» — він відчуває, як його незграбно хтось кудись волочить, спричиняючи в тілі такі болі, що аж притомність каламутиться, але за якісь миті йому знову приємно летіти, лише іноді запинаючись, у безвість, якій немає дна. «О-о-о! А-а-а!.. О-о-о! А-а-а!.. Чичик-чичик!» — подає свій голос якась ніби пташка...
При отому рокованому вибухові, що стався у кількох метрах попереду, наповнив смертельними уламками розпеченої сталі Петрове черево та обпік вогнем усе його тіло, Янчукові пощастило, бо їхній батальйон таки взяв приступом отой проклятий дзот, а Аркадій із санітарами підібрав його з поля бою та доправив не в палатку медсанбату, а до поранених командирів і політруків у одну із санітарних машин, що тут же поїхала в Ленінград, викрикуючи собі в путі «зелену вулицю».
П'юро зробив для нього неймовірно більше: обгорнув його кожушком убитого поряд командира роти і поклав у машині позаду, що допомогло Янчукові доїхати до евакогоспіталю не обмороженим і попасти на операційний стіл до кращих хірургів міста, мобілізованих із лікарень, одним із перших. Петро, звичайно, будучи непритомним, того не знав, як і не відав, що з ним сталося та де він. Його, як і інших нетранспортабельних, у зв'язку з переповненням евакогоспіталю вже на п'яту добу по операції перенесли у поїзд, що мав вільний проїзд на станціях, і повезли в тил, гамуючи їх болі морфієм та іншими снодійними.
У теплім спеціально обладнанім ешелоні під вжикання й стукання коліс на колійних стиках Янчук крізь напівсон маревно та марудно-неясно врешті себе утямив, та поряд із неймовірними болями, за якими не чув власного тіла, він мучився тепер улізливим та набридливим питанням, що переслідувало його і яке не міг відігнати: хто на кого напав, вони чи ми? — хоч на фронті у нього жодного сумніву в тому не було.
Смертельно слабий, крізь зумер, що постійно гув у його голові, приходячи часом до себе, Петро врешті усвідомив, що оті «О-о-о!.. А-а-а!.. Чичик!..» — не чиїсь, а його власні. Не чуючи своїх ніг, ледве стримуючись від нестерпного болю в животі та поясниці, він поволі дійшов висновку, що був поранений у черево від отого вибухового осліпливого розриву снаряда між бійцями їхнього взводу під ворожим дзотом, хоча жодної певності й не мав.