Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Хто тебе послав? — питаю.

— Білявий один, — хрипить босяк.

— Що за білявий?

— Не знаю. Вперше побачив його сьогодні. Дав одразу сто рублів і пообіцяв ще стільки ж.

— Вбити мусив? — питаю.

— Вбити.

— А мішок для чого?

Мовчить босяк, тільки дихає важко.

— Тобі праве вухо відрізати чи ліве? — питаю його, у лівій руці ніж його вже тримаю, торкаюся лезом до голови. Аж затремтів босяк. Розуміє, що не жартую я.

— Голову мусив відтяти.

— Голову? — дивуюся я.

— Голову, — хрипить він.

— І далі що?

— Сховати її, щоб не знайшли.

— А гроші де отримувати?

— Завтра. На Подолі, біля Дніпра.

— І ти повірив, що заплатять іще сотню?

— А як не заплатять, я того білявого знайшов би. Він же місцевий, з розмови чути. Від мене б не сховався.

— І то так, — погоджуюсь я, бо бачу, що босяк цей — серйозний злодій, не жартуватиме. — Ну, і що мені з тобою тепер робити?

— Відпусти, відпусти, брате.

— Який я тобі брат, мерзотнику? Я — чесна людина, а ти — злочинець. Не брат я тобі.

Мовчить він. І я мовчу, думаю. Погана людина цей босяк. І крові на ньому багато. Вже, мабуть, не одного вбив. Таких зупиняти треба Його ж ножем та по шиї. Але не хочу я вбивати, гріх на себе брати. І так на душі моїй багато гріхів. З іншого боку, і просто відпустити не міг. Якби ще сам я був, усе одно до пекла йти, але зараз же за Моніку я відповідаю.

— Давай, вставай, — повів босяка до першого городового. Там здав. Той спочатку і слухати не хотів, але набігли люди.

— Та ви що? Це ж сам Іван Карпович Підіпригора! Він же злочинця спіймав! Беріть негідника і до тюрми ведіть! Що він зробив?

— Пограбувати мене намагався. Каменюкою вдарити, — збрехав я, бо ніж при собі вирішив залишити. Про всяк випадок.

Після цього знову повернувся до тієї кав’ярні. Там мене оплесками зустріли, бо вже знали про спійманого злодія. Онде і Воронько прибіг.

— Ми його давно розшукували за пограбування! Зухвалий злочинець, завжди з ножем працював! А тут чогось із каменюкою, пропив, мабуть, зброю. Спасибі, Іване Карповичу!

Знову оплески, автографи роздаю. Приємна річ ця слава, чесне слово. Ото сиджу паном за столом, смачні тістечка їм, коли підійшов до мене чоловік. Молодий, високий, білявий, одягнений добре. Я знай собі жую, спокійний, наче ранкове море.

— Іване Карповичу, я журналіст, хотів поговорити з вами!

— Будь ласка, сідайте, — запрошую я, а сам помічаю, що очі у співрозмовника мого бігають і дуже хвилюється він. Ну, і білявий же, білявий, як босяк розповідав.

— Ви ото казали, що людину шукаєте, яка листи отримувала, — каже він і оком лівим блимає, дуже нервує.

— Вже майже знайшов, — кажу і посміхаюся.

— Як? — аж скрикує він, наче злякався. А чого це йому лякатися? — Що значить — знайшли?

— Та те і значить. Зараз добувають мені його адресу. Як тільки буде вона, викликаю поліцію, і їдемо брати його. Ось-ось уже мають приїхати.

— А за що його брати?

— Є за що, про це не хвилюйтеся. Може, чаю хочете?

— Ні, ні! Вибачте, я дуже поспішаю! — підхопився і ледь не побіг із кав’ярні. А я за ним Господар кав’ярні мені знову конверт. То завжди я при розслідуваннях гроші витрачав, а тут заробляю! Вже не так на графа і дратуюся.

На вулицю вибіг, і от, знаєте, аж серце від щастя заходилося. Бо як у старі добрі часи: я у Києві стежу. Онде той білявий узяв візника, я теж. Поїхали у бік Протасового яру. Поки їхали, я бороду так-сяк наклеїв, яку в конторі позичив, щоб не впізнавали мене. Ось хлопець зупинив візника, зіскочив і побіг у під’їзд триповерхового дохідного будинку. Навіть, не подивився, чи немає хвоста Зовсім недосвідчений. Я примостився в екіпажі, сказав візнику чекати. Хвилин десять довелося, коли вийшли білявий і чоловік, одягнений добре, з борідкою акуратною і собачкою на повідку. Білявий дві валізи тягнув. Сіли в екіпаж і поїхали у бік вокзалу. Пообіцяли візнику грошей, то мчав швиденько.

На вокзалі білявий допоміг занести валізи всередину, ще щось послухав чоловіка і пішов. А я за тим собачником далі стежив. Бо дуже вже схожий був він за описами на того, хто на пошту за листами від дівчат приходив. Чоловік квиток купив на найближчий потяг до Радивилова, містечка на австрійському кордоні. До потяга три години лишалося. Чоловік помітно нервував, смоктав люльку та щось напружено думав. Вже коли потяг подали, знову прибіг той білявий хлопець і щось сказав своєму товаришеві, якого я вважав за Жоржа Соверена Той головою закивав, здається, з полегшенням Думаю, що хлопець біля будинку чатував, чи не приїду я з поліцією.

Жорж сів у потяг. Я теж. Щоправда, у третій клас Ще в касі довідався, що чоловік узяв квиток до Радивилова, але анітрохи не заспокоювався, бо бунтівники завжди брали квиток не до тієї станції, на якій збиралися виходити.