Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Исторические детективы » Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:

Після виходу у відставку колишній філер Київського охоронного відділення Іван Карпович Підіпригора купує на зібрані гроші невеликий хутір Курбани Роменського повіту Полтавської губернії, де збирається вести спокійне життя провінційного землевласника. Та спокій йому дуже швидко набридає, тож Іван Карпович охоче починає займатися цікавими справами і поступово стає справжнім приватним детективом, а потім і зіркою пригодницької літератури всієї Російської імперії.
1 ... 79 80 81 82 83 84 85 86 87 ... 187
Перейти на страницу:

— Може, випадково з якимись вбивцями зіштовхнувся?

— Може, і випадково. Та тільки дуже вже тут великі гроші крутяться. А я вам так скажу, Іване Карповичу, що чим більші гроші, тим життя людське дешевше. Ви знаєте, що я вас поважаю, тому оце й кажу, що не треба під сокиру шию підставляти.

— Дякую, пані Розо, переконали ви мене.

Вийшов від неї, перевірив револьвер у кишені і чи не слідкує за мною хто. Нікого не було. Тільки от двічі до мене підлітки підходили.

— Іване Карповичу, дайте автографа! Іване Карповичу, ми про вас читаємо!

Зранку як газети подивився, то зрадів, бо все як треба журналіст написав. Ще й додав щось там про «мисливський блиск очей у передчутті вірної здобичі, якій не врятуватися від розшукового хисту головного сищика Всія Русі!». Газетку взяв, покажу графові, як треба писати.

Поснідати пішов до тієї самої кав’ярні, де з журналістом спілкувався і яку він у статті своїй чомусь згадав аж двічі. Може, тому, що рахунок нам так і не принесли. Тільки я увійшов, а мене вже власник зустрічає, за найліпший столик запрошує.

— Спеціально для вас тримаємо! Велика честь мати в гостях найкращого сищика імперії! — каже мені, а я бачу, що нічого не тримав, зараз он столик тільки винесли і скатертиною накривають. — Все замовлення за рахунок закладу, Іване Карповичу!

Є за що їм бути вдячним, бо он учора тут порожньо було, а сьогодні жодного вільного столика немає. Повно публіки, і всі на мене дивляться, за автографами підходять. Я поїв не поспішаючи, чаю випив, подякував і пішов до дверей. Власник кав’ярні мені конвертик у кишеню засунув і запрошував ще приходити увечері.

Диви, думаю, непогана річ ця слава. Годують задарма ще й гроші дають! Це вам не за плугом ходити чи сіно косити! Іду, дивуюся, а сам не розслабляюся. Он побачив одного типа. Наче просто прогулюється, але я вже двічі повернув, а він за мною. Начебто звичайний босяк, але йде, не відстає, хоч я його заплутати спробував. Ну, добре, подивимося, що і для чого. Повернув я у двір один, сховався за кущами. Онде заглядає у двір босяк, шукає мене поглядом. Я виходжу, наче матню застьобую. Він назустріч мені йде. Бачу, що двір оглядає. Так завжди роблять, коли щось вчинити збираються. Пустий двір, зручний. Наближається він, і помічаю рух його правої руки. Невже револьвер дістане і стрілятиме?

Чекати не став, а кинув йому в очі жменю піску, якого в кущах набрав. Він за обличчя схопився, а я йому ногою по коліну збоку. Закричав він і впав. Я йому револьвер до потилиці приставив.

— Лежи тихо, — кажу. Що значить досвідчена людина, одразу послухався і лежав, чисто тобі п’яний під парканом. Обшукав я його. В гаманці сто рублів у нього було одною купюрою і моя фотографія. З журналу. А на поясі ніж висів. Гостренький такий. Увігнати такий по рукоять, і все, був Іван Карпович, та увесь вийшов. Аж запаморочилося мені, бо зрозумів, як ризикував. Я ж не чекав такого, думав, просто слідкує босяк, а він мене вбити хотів! А якби не ніж, а револьвер, міг би й застрелити, поки ото я з пісочком у руці стояв. Невже старію, що не передбачив такого? А ще мішок навіщось у кишені складений.

— Хто тебе послав? — питаю.

— Білявий один, — хрипить босяк.

— Що за білявий?

— Не знаю. Вперше побачив його сьогодні. Дав одразу сто рублів і пообіцяв ще стільки ж.

— Вбити мусив? — питаю.

— Вбити.

— А мішок для чого?

Мовчить босяк, тільки дихає важко.

— Тобі праве вухо відрізати чи ліве? — питаю його, у лівій руці ніж його вже тримаю, торкаюся лезом до голови. Аж затремтів босяк. Розуміє, що не жартую я.

— Голову мусив відтяти.

— Голову? — дивуюся я.

— Голову, — хрипить він.

— І далі що?

— Сховати її, щоб не знайшли.

— А гроші де отримувати?

— Завтра. На Подолі, біля Дніпра.

— І ти повірив, що заплатять іще сотню?

— А як не заплатять, я того білявого знайшов би. Він же місцевий, з розмови чути. Від мене б не сховався.

— І то так, — погоджуюсь я, бо бачу, що босяк цей — серйозний злодій, не жартуватиме. — Ну, і що мені з тобою тепер робити?

— Відпусти, відпусти, брате.

— Який я тобі брат, мерзотнику? Я — чесна людина, а ти — злочинець. Не брат я тобі.

Мовчить він. І я мовчу, думаю. Погана людина цей босяк. І крові на ньому багато. Вже, мабуть, не одного вбив. Таких зупиняти треба Його ж ножем та по шиї. Але не хочу я вбивати, гріх на себе брати. І так на душі моїй багато гріхів. З іншого боку, і просто відпустити не міг. Якби ще сам я був, усе одно до пекла йти, але зараз же за Моніку я відповідаю.

— Давай, вставай, — повів босяка до першого городового. Там здав. Той спочатку і слухати не хотів, але набігли люди.

— Та ви що? Це ж сам Іван Карпович Підіпригора! Він же злочинця спіймав! Беріть негідника і до тюрми ведіть! Що він зробив?

— Пограбувати мене намагався. Каменюкою вдарити, — збрехав я, бо ніж при собі вирішив залишити. Про всяк випадок.

Після цього знову повернувся до тієї кав’ярні. Там мене оплесками зустріли, бо вже знали про спійманого злодія. Онде і Воронько прибіг.

— Ми його давно розшукували за пограбування! Зухвалий злочинець, завжди з ножем працював! А тут чогось із каменюкою, пропив, мабуть, зброю. Спасибі, Іване Карповичу!

Знову оплески, автографи роздаю. Приємна річ ця слава, чесне слово. Ото сиджу паном за столом, смачні тістечка їм, коли підійшов до мене чоловік. Молодий, високий, білявий, одягнений добре. Я знай собі жую, спокійний, наче ранкове море.

— Іване Карповичу, я журналіст, хотів поговорити з вами!

— Будь ласка, сідайте, — запрошую я, а сам помічаю, що очі у співрозмовника мого бігають і дуже хвилюється він. Ну, і білявий же, білявий, як босяк розповідав.

— Ви ото казали, що людину шукаєте, яка листи отримувала, — каже він і оком лівим блимає, дуже нервує.

— Вже майже знайшов, — кажу і посміхаюся.

— Як? — аж скрикує він, наче злякався. А чого це йому лякатися? — Що значить — знайшли?

— Та те і значить. Зараз добувають мені його адресу. Як тільки буде вона, викликаю поліцію, і їдемо брати його. Ось-ось уже мають приїхати.

— А за що його брати?

— Є за що, про це не хвилюйтеся. Може, чаю хочете?

— Ні, ні! Вибачте, я дуже поспішаю! — підхопився і ледь не побіг із кав’ярні. А я за ним Господар кав’ярні мені знову конверт. То завжди я при розслідуваннях гроші витрачав, а тут заробляю! Вже не так на графа і дратуюся.

На вулицю вибіг, і от, знаєте, аж серце від щастя заходилося. Бо як у старі добрі часи: я у Києві стежу. Онде той білявий узяв візника, я теж. Поїхали у бік Протасового яру. Поки їхали, я бороду так-сяк наклеїв, яку в конторі позичив, щоб не впізнавали мене. Ось хлопець зупинив візника, зіскочив і побіг у під’їзд триповерхового дохідного будинку. Навіть, не подивився, чи немає хвоста Зовсім недосвідчений. Я примостився в екіпажі, сказав візнику чекати. Хвилин десять довелося, коли вийшли білявий і чоловік, одягнений добре, з борідкою акуратною і собачкою на повідку. Білявий дві валізи тягнув. Сіли в екіпаж і поїхали у бік вокзалу. Пообіцяли візнику грошей, то мчав швиденько.

На вокзалі білявий допоміг занести валізи всередину, ще щось послухав чоловіка і пішов. А я за тим собачником далі стежив. Бо дуже вже схожий був він за описами на того, хто на пошту за листами від дівчат приходив. Чоловік квиток купив на найближчий потяг до Радивилова, містечка на австрійському кордоні. До потяга три години лишалося. Чоловік помітно нервував, смоктав люльку та щось напружено думав. Вже коли потяг подали, знову прибіг той білявий хлопець і щось сказав своєму товаришеві, якого я вважав за Жоржа Соверена Той головою закивав, здається, з полегшенням Думаю, що хлопець біля будинку чатував, чи не приїду я з поліцією.

Жорж сів у потяг. Я теж. Щоправда, у третій клас Ще в касі довідався, що чоловік узяв квиток до Радивилова, але анітрохи не заспокоювався, бо бунтівники завжди брали квиток не до тієї станції, на якій збиралися виходити.

1 ... 79 80 81 82 83 84 85 86 87 ... 187
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)