В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)
- Автор: Ільєнко Іван
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 966-8135-13-х
- Жанр: История
Электронная книга - «В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)». Краткое содержание книги:
Він засвідчив своє захоплення творчими особистостями Марка Вовчка, з якою був знайомий і листувався, і Т. Шевченка, якого вважав не тільки великим народним письменником, а й політичним діячем і борцем за свободу.
Та хоча Герцен в «Колоколе» й писав, що «России скорее надобно распустить части, чем притягивать их к средоточенню; что ми и висказали, говоря об Украине», він пристав до тієї думки, що, коли Росія ввійде в нову фазу життя (звільнить селян з землею), то Україна не захоче відокремлюватися від неї.
М. Лесков, який залишив зворушливий спомин «Последняя встреча и последняя разлука с Шевченко», так відгукнувся на творчість Кобзаря і день прощання з ним:
«Але як поетична діяльність Шевченка завжди буде в числі найкращих сторінок української літератури, так і день його похорону завжди лишиться як день знаменитий в історії українського письменства і громадськості. Улюблена мрія поетова справдилась і голосно ознайомила про своє існування. Українське слово набуло права громадянства, вперше пролунавши в формі ораторської промови над Шевченковою труною».
І. Тургенев, прихильний до української літератури, переклав «Народні оповідання» Марка Вовчка, зазначивши в передмові, що намагався «зберегти, по можливості, ту особливу, наївну чарівність і поетичну грацію», якою сповнені ці твори. Він звернувся до Т. Шевченка за порадою, кого з українських письменників читати, щоб швидше опанувати українську мову. Шевченко назвав ім’я Марка Вовчка.
Не можна поминути українських симпатій окремих декабристів. Співчуття К. Рилєєва, автора поем «Войнаровський» і «Наливайко», національно-визвольній боротьбі знайшло гарячий відгук в українців.
До 200-ліття арешту А. Войнаровського уЛьвові 1916 року товариством «Просвіта» було видано історичну поему К. Рилєєва «Войнаровський» у перекладі і з передмовою Олекси Коваленка. «Ся історична поема, — мовилося у передмові, — для нас тим більше цінна, що свідчить наглядно, яка жива була традиція боротьби України проти Москви ще перед приходом на світ Тараса Шевченка. Захоплений тою традицією нашої боротьби за волю потрафив навіть чужинець москаль написати з чутє таку величаву поему».
Ставлення широких верств Росії до українства, як зазначав В. Вернадський у статті «Українське питання і російське суспільство», пройшло значну еволюцію: спокійна байдужість, з проблисками зацікавленості літературою, що народжувалася; ідейне співчуття до національного відродження…» Націоналістичні течії ставились до українства підозріло-вороже, приєднуючись до офіційної політики, — писав автор статті. — Культурне значення руху зневажалось, соціальна сторона викликала побоювання, національна відкидалась. Прогресивні кола абстрактно співчували, але практично трималися пасивно, не вникаючи в позитивні сторони руху і не зупиняючись на принциповій недопустимості утисків в галузі культури».
В цій статті, написаній 1915 року (але не опублікованій), автор запропонував «програму практичних починань», з допомогою якої «можна було б змінити в сприятливому смислі ставлення російського суспільства до українського питання». До засобів, які мали б позитивну дію на «малоінформовані або упереджені проти українського руху кола громадкості і впливові сфери», В. Вернадський відносив такі: «виробити правильний погляд на український рух у спеціальних виданнях від імені російських вчених і громадських діячів; сприяти якнайшвидшому розв’язанню шкільного питання (рідна мова у народній школі) та вивільненню української мови від обмежень, введенню спеціальних українознавчих дисциплін у вищі школи і відповідних предметів у середній, відміні будь-яких обмежень у галузі культури і преси».
Коли з’явились поодинокі українські органи друку, як, приміром, журнал «Основа», що постав у Петербурзі на початку 1861 року, то замість підтримки російських колег, це кидання зустріло кпини на адресу українських літераторів. Аналогічна ситуація повторилася з появою журналу «Киевская старина» (1882), що на чверть століття став надійним оплотом українства.