В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)
- Автор: Ільєнко Іван
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 966-8135-13-х
- Жанр: История
Электронная книга - «В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)». Краткое содержание книги:
У січні 1913 року відбулося велелюдне зібрання членів клубу, на якому було розглянуто питання «о положений русского дела в подьярменной Зарубежной Руси», тобто в Галичині. Було заслухано повідомлення «Новітні гоніння на російський народ у Галичині і погроза галицьких українців-мазепинців на адресу Росії».
Того ж року на зібранні клубу професор І. Сікорський виголосив доповідь «Росіяни і українці», в якій стверджував, що «каких-либо данних, указивающих на существование в России особой «украинской» раси» не найдено. Він відстоював правочинність одного-єдиного терміну «русский», виключаючи з ужитку «все дроблення» («великоросе», «белоросс», «малоросс», «южноросс»), оскільки вони, на його переконання, «лишена антропологического или етнического основания». Також ратував за єдину російську мову, близьку і нібито зрозумілу всім українцям, а відтак виводив звідси «психологическую ненадобность созидать второй параллельний орган». Тому намагання українців розвинути самостійну науково-літературну мову, що постало з часів Шевченка, «едва ли имеет будущность» (через «слабое участие в етом деле украинского населення» і «в силу близости двух язиков»).
Київські студенти, члени «Союза русского народа», як повідомляв журнал «Украинская жизнь», запровадили новий спосіб боротьби з українством. Це були грубі хуліганські випади проти редакції української газети «Рада», проти «Української книгарні» на Безаківській вулиці та книгарні «Літературно-наукового вісника»: бомбардування вікон пляшечками з чорнилом, розбиття вітрин, шматування українських видань. Ці ж завзяті «союзники» у студентській формі напали на Український клуб, де саме був уряджений вечір пам’яті М. Лисенка, вчинили там ^ешкет, розбивши вікна й закидавши залу тими ж чорнильними «снарядами».
1913 року В. Винниченко зі сторінок газети «День» звернувся з «Откритим письмом к русским писателям», де вказав на крайній їхній консерватизм щодо українців, який «до униния, до стида повторяется и в анекдотах «из хохлацкого бита», називаемих рассказами. Всегда и всюду «хахол» немного глуповат, немного хитроват, непременно ленив, меланхоличен и порой добродушен».
Журнал «Украинская жизнь» в № 1 за 1916 рік подав огляд
О. Липовецького «Украинство в призме редакционной мисли». Яких тут тільки не наведено обвинувачень на адресу українофілів! I «приносят русские интереси в жертву интересам инородчини» («Волга»); і «мазепенцами могут називать себя люди, за австрийские серебренники сеющие измену и вражду, чтоби оторвать из-под мощного крила двуглавого орла Малороссию и бросить ее в швабскую неволю» («Земщина»); і «виродки из русской семьи, имя которым мазепенци»; «украинцы — злостние враги Россиы, ы им должна бить объявлена нашим государством беспощадная война» («Киев»); і «малороссиянам навязивают в качестве язика образованного обществом жалкий жаргон из смеси малорусских, польских и даже немецких и латинских слов — жаргон, сфабрикованний при участии специалистов гофратов австрийской служби» («Голос Руси»),
Після арешту М. Грушевського восени 1914 року саратовська газета «Волга» висловлювала сподівання, що вчений «за свою предательскую деятельность получит возмездие полной рукой».
Коли в Астрахані відкрився Український клуб, місцеві чорносотенці звернулися до міністра внутрішніх справ з телеграмою про те, що «враги России задались гнусной целью разъединить русский народ, обособить малороссов и великороссов».
Автор книжки «Русский национализм» В. Строганов (С.-П., 1912) проповідував принцип зоологічного націоналізму: «Россия — для русских». Щодо інородців він пропонував «создать благоприятную обстановку для забвения своей билой независимости — и тонкая обрусительная политика увенчается успехом».
Через два роки там же, в Петербурзі, з’явилася книжка О. Реннікова «Самостийние украинци. Сатирические очерки украинского движения». За формою і змістом це був дешевий, бездоказовий пасквіль.
На сторінках «Украинской жизни» впродовж кількох років публікувалися відповіді на анкету про ставлення прогресивного російського суспільства до українського національного руху. Серед запропонованих запитань були про визнання «отличительних особенностей украинцев», про оцінку насильницької асиміляції, про потребу національної школи, про байдужість російської громадськості до національних змагань українців, про денаціоналізацію українців державними заходами та ін.