В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)
- Автор: Ільєнко Іван
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 966-8135-13-х
- Жанр: История
Электронная книга - «В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)». Краткое содержание книги:
Начальник Київського губернського жандармського управління генерал В. Новицький: "… идеи украинофилов, проводимие ими в народи, распространяемые между молодежью книжним путем и рассказами на местном наречии епизодов из народного бита, иногда и неправдоподобних, несомненно имели на практике осуществление и проведение в народную массу духа с противоправительственними началами…»
Полтавський губернатор Багговут (із його програми, поданої в Петербург 1914 року): «Вследствие того, что название «украинский» служит флагом, под которым ведется движение, следовало би безусловно воспретить все, что виступает под ним и наоборот не стеснять того, что идет под малорусским флагом. Допускать на разние должности не следует людей, которие когда-либо хотя би в отдаленнном прошлом имели соприкасательство к украинским стремлениям».
Позицію міністра внутрішніх справ П. Валуева ми вже бачили в його заборонному циркулярі від 18 липня 1863 року, який, по суті, був агресивним виявом державного антиукраїнства. Але категоричний постулат «малороссийского язика не било, нет и не может бить» — це всього-навсього ілюзія, усвідомлена й самим його сановним автором, це тільки бажане, а не дійсне, для чого було б забороняти те, чого нема і бути не може. Постулат цей проголошений для посилення нещадного вироку українства, що випливав із циркуляра.
Для офіційної Росії України не існувало — вона називалася Малоросією, а ще частіше «Юго-Западним краєм», а її південь — Новоросією. Це був один із випробуваних прийомів імперської стратегії, до речі, не тільки до України, а й до Польщі, печетворсної на Привіслянський край.
В архіві Пушкінського Дому в Петербурзі зберігається витяг з перлюстрованого листа П. Куліша до С. Аксакова з поміткою: «О малорусском сепаратизме». 28 жовтня 1858 року він писав: «…что свободи слова ми, малоросияне, лишены более, нежели какая-либо народность в Русской Империи; ми поем свою песню ня земле чуждей. Для нас не наступила еще терпимость мнения, которою пользуетесь ви — великороссияне. Ми имеем против себя не одно Правительство, но и ваше общественное мнение. Ми имеем против себя даже собственних земляков-недоумков. Нас горсточка, хранящих веру в свою будущность, которая, по нашему глубокому убеждению, не может бить одинакова с будущностью великорусского народа. Между нами лежит такая бездна, как между драмой и епосом: и то и другое великие создания божественного гения — но странно желать, чтоби они слились в один род. А ваше общество етого желает и в ето верует слепо. Ваше общество думает, что для нас клином сошлась в Московском Царстве, что ми создани для Московского Царства».
У цих рядках з болем висвічено ту історичну реальність, коли громадська думка Росії змикалася з офіційною політикою потопту, окрадення цієї компрометації українства, одним із найбільших речників якого був автор згаданого листа.
В усіх підручниках російської історії, за якими навчалася у школі майбутня російська інтелігенція, Україна з’являлася на кін несподівано, як Венера із піни морської, в той момент, коли їй треба повстати проти поляків, з’єднатися з Москвою. Де була раніше ця «восстающая и еднающаяся» Україна, доскіпливо допитувався журнал «Украинская жизнь», невідомо.
Російська офіційна історіографія (В. Ключевський та ін.) не визнавала національних прав українського народу, а сам акт 1654 року зводила до простого приєднання «исконных русских земель», тобто до узвичаєного процесу «собираныя русских земель».
Щоб відмовити українцям («малоросам») у майбутньому, російська наука доклала багато зусиль, аби позбавити їх минулого, зробити з них народ без закорінення в свою органічну історію, тобто виставити таким собі перекотиполем, яке повіви часу приб’ють хто зн® до якого берега.
1856 року Микола Погодін у статті «Записка о древнем языке», полемізуючи з Михайлом Максимовичем, висунув теорію, що зводилася ось до чого: «До татарского нашествия в Киеве малороссов не было; они жили где-то вдали, за Карпатамы, а в Южная Русь пришли они уже в XIII веке после разорения Киевской земли татарами и бегства ее коренного населення на север. Для того времени в Киеве жили великоросси, и не только в Киеве, но и южнее: близ берегов Черного моря и в окрестностях Солуня; великороссийское наречие било тождественно с церковно-славянским язиком».
Так постала недолуга «галицька» теорія виникнення українців. Імперській науці це було вкрай вигідно, бо йшлося про спадщину Київської Русі, поглинутої російською державою разом із її назвою. Оскільки українців з етнографічної карти світу стерти було аж ніяк неможливо, то цією псевдотеорією вони виштовхувалися зі своїх правічних теренів у Карпати.