В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)
- Автор: Ільєнко Іван
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 966-8135-13-х
- Жанр: История
Электронная книга - «В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)». Краткое содержание книги:
«От самостоятельного культурного развития украинского народа можно ждать самих отрадних результатов, ибо нет никаного сомнения в том, что ето одна из первейших ветвей славянского древа», — заявив А. Луначарський. Як видно з відповідей, він ще гімназистом перечитав усе найкраще з української літератури і вважав, що у справі демократизму вона «лет на пятьдесят обогняла великорусскую».
Серед анкетованих знаходимо ім’я Максима Горького. «Поскольку я знаю психику лучшей части русской интеллигенции, я знаю, что русский народ всех трех племен мислился и чувствовался ею как единое целое», — читаемо в його відповідях, а далі обстоювання цього «целого» розгорнуто в широку метафору, яка віддає явним «собирательством» «русских и неруских племен!»:
«Если говорить о России как целом, не надо забивать, что строили ее все три племени вместе и что они-то и есть живой ее скелет, крепко обросшии мускулами иних племен; надобно неуклонно заботиться, чтоби етот стержень хорошо чувствовал свое химическое единство, чтоби он мог бистро и успешно развивать все свои добриє, здоровие свойства, тогда и мускулатура плотнее срастется с ним».
Активним апологетом великодержавництва виступав П. Струве, який вбачав в українстві загрозу для «великого надбання нашої історії — загально російської культури». Тому він ратував за нівеляцію народів Росії.
Він знаходив широку підтримку у правій пресі. Так J1. Волков («Московские ведомости») у статті «Мазепинство в Москве» закликав закрити всі українські товариства, які ставлять за мету «нарушение государственного единства России», а також друковані органи, які ведуть «пропаганду малорусского сепаратизма».
Провокаційні виступи рясніли на сторінках газет «Утро России», «Новое время» (в цій останній навіть невинне київське свято «Колос жита» потрактовано «еврейско-мазепинской демонстрацией»).
З-поміж російських учених, які подали дружню руку українству, особливо активно підтримали його на початку XX століття, коли уряд раз у раз звертався до академічної думки, передусім слід назвати академіка Федора Корша (1843–1915). Прихильність до українського народу та його потреб була традиційною у Коршів: Тарас Шевченко згадує батька вченого серед «просвещенных москвичей», у яких він знайшов «самое теплое радушые лычно ко мне и непритворное сочувствие к моей поезии».
Академік Ф. Корш був почесним членом Наукового товариства імені Шевченка у Львові та Українського наукового товариства в Києві, йому належить низка статей, що прислужилися українству: «Украинский народ и украинский язык», «Нечто об украынстве», «Националистическые наукы» (проти шовіністичної брошури професора Сікорського), «Шевченко среды поетов славянства».
Академіки Ф. Корш і О. Шахматов висунули для обрання в ординарні академіки Російської академії наук кандидатуру Івана Франка (консервативна більшість їхніх колег віддала перевагу іншій кандидатурі). Ф. Корш написав українською мовою статтю для ювілейного збірника до 40-річчя творчої діяльності І. Франка.
Фактів приязного ставлення російської інтелігенції до українства можна навести чимало, хоча вони тонули в загальноімперській істерії, підігріваній офіційними чинниками.
Так, ще 1860 року «Товариство сприяння нужденним літераторам та вченим» звернулося до поміщика Фліорковського з листом-проханням звільнити з кріпацтва родичів Т. Шевченка (там, зокрема, стоять підписи І. Тургенева і М. Чернишевського. Та й викуп Т. Шевченка з кріпацької неволі стався завдяки представникам російської інтелігенції.
Яків Полонський у часи свого секретарювання в Комітеті у справах цензури допоміг Олександрові Русову виклопотати дозвіл на ввіз до Росії й України першого тому «Кобзаря», виданого в Празі. Він же опікувався долею засланого на Північ П. Чубинського.
Відомі виступи на захист українства Володимира Короленка. В «Русских записках» (1916, № 10), в замітці «Котляревський і Мазепа» він обурювався з приводу заборони української мови на святі відкриття пам’ятника поетові в Полтаві 1903 року. Грубим і диким назвав він цей епізод, коли мова, на своїй батьківщині, біля своєї колиски, виявилася висланою адміністративним чином в австрійські межі.