В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)

Сільським учителям заборонити не тільки участь, «но и какую-либо прикосновенность к малорусским спектаклям и литературно-декламационным печерникам». Всіляко підтримувати їх ініціативу у постановці простонародних п’єс російською мовою, у проведенні російських читань і популярних лекцій. Провести конкурси з вельми високими преміями для створення російського репертуара п’єс, «интересных ы понятных для малоросса-простолюдина». Видавати особливі грошові винагороди вчителям, які піднімуть російську грамотність своїх учнів вище середнього рівня. Вже за нашого часу викладачі російської мови мали надвишку до зарплати.

Всі ці каральні акції Щеголєв назвав схемою «средств самообороны русской культуры и государственности от язви украинства».

У Києві 1912 року було видано також доповідь А. Стороженка «Проысхожденые и сущность украинофильства». «Український рух — це польська інтрига» — основна ідея цієї праці. Українській літературі присвячено лише один абзац, який дише злобою і ненавистю.

Взагалі ж Київ був одним з центрів войовничого російського шовінізму. Саме Київська рада губернського правління «Союза русского народа» порушила 1914 року питання про заборону діяльності українських і польських просвітницьких наукових товариств, а також про закриття українських і польських газет та журналів.

За статусом Київського клубу російських націоналістів, прийнятим у грудні 1911 року, російському народові належало державне право щодо інших народів, не допускалося ніяких автономій, «ибо ето был би первый шаг к расчлененыю России на части». Тому, проголошувалося в статусі, «Фынляндыя есть неразрывная часть Российской ымперыы, принадлежащая нам по праву завоевания», а «Юго-Западний край есть исконный и чисто русский край». «Русскый народ существует только одын. Никакого малорусского или «украинско-русского» народа нет, а есть только южнорусская ветвь единого русского народа, — стверджувалося в статусі. — Украинофильское движение представляет собой явление… вредное»…