В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)

Осягаючи наслідки імперської політики щодо України, І. Франко зазначав, що вона залишилася без власних шкіл і без виробленої освітньої традиції, без перейнятого освітніми і народолюбними думками духовенства, без популярного і вищого письменства, без преси, «яка могла б ясно держати і систематично боронити стяг національності», без «приложеної до місцевих потреб свобідної культурної праці», «без надії на сильну фалангу вповні свідомих і на висоті сучасної освіти стоячих репрезентантів у законодатних тілах» та ін.

А без усього цього, наголошував наприкінці «Листа» його автор, «наша Україна, готова знов опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти набиватимуть свої мелодії, або в ролі крілика, на якому ріжні прихильники вівісекції будуть доковувати своїх експериментів».

Велика руїна, заподіяна Україні царизмом за 263 роки, все ж таки не вбила її живу плоть і вічний дух (згадаймо Костомарове: «Лежить у могилі Україна, та не мертва…») — завдяки спротиву кращих її синів і дочок, які рятували її від загибелі, від упослідження, від становища «в ролі ковадла» для імперського молота. Але у висліді тієї руїни, вже після краху самодержавства, не маючи в своєму потенціалі всього того, що спочутливо до української долі, назвав І. Франко, Україна не змогла всією громадою, одностайно й нездоланно звестися з колін — насаджений імперією менталітет розбрату і вогонь став тому на перешкоді.

Звідси — давня українська схема, вкорінена в національну психологію поневолювачами: свої на своїх. Звідси і невідпорність червоній агресії, яка ще мало не на століття затримала визвольні змагання нашого народу.