В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)
- Автор: Ільєнко Іван
- Год: 2004
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 966-8135-13-х
- Жанр: История
Электронная книга - «В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917)». Краткое содержание книги:
Говорячи про спір українських і російських істориків за київську спадщину, Петро Голубенко, автор дослідження «Україна і Росія у світлі культурних взаємин», зауважує, що в цій суперечці «відіграє велику роль політичний момент, а не науковий, — це психологічний спротив росіян проти українського культурного сепаратизму і свідоме чи підсвідоме бажання зберегти єдність і неподільність Росії».
Цей спротив особливо агресивно виявився в неприйнятті концепції львівського професора Омеляна Огоновського, який в «Історії літератури руської» розглядав «літературу малоруську або русько-українську» окремо від літератури російської і обстоював її витоки з епохи Київської Русі. Довкола цього розгорілася бурхлива дискусія, в якій переконливе слово сказав Іван Нечуй-Левицький, виступивши під іменем Івана Баштового в газеті «Діло» (1891) з трактатом «Українство в літературних позвах з Московщиною».
Інша кардинальна тема, яка не знаходила належного осмислення в працях російських учених, більше того, висвітлювалася у кривому дзеркалі — не історія козацтва, героїчна і драматична сторінка українського життя. Провідний дослідник цієї теми академік Дмитро Яворницький у статті «Україно-руське козацтво перед судом історії» спожалів з приводу того, що три університети на території України не дали важливих праць про козацтво. А що вже казати про російських офіційних істориків.
С. Соловйов, зокрема, вважав, що «виход казака в степь из государства вовсе не бил шагом вперед в общественном развитии, а скорее шагом назад». Козацьке суспільство, на думку цього вченого, «по основному характеру своему, именно по хищничеству, имело отрицательное значение в истории, приравнивалось к окружавшим его обществам ногаев, калмиков и кримских татар».
«У присуді над запорозькими козаками, — доходить висновку Д. Яворницький, — С. М. Соловйов стояв цілком на тому урядовому або «офіційному» погляді, який висловила 1775році в своєму маніфесті цариця Катерина II з приводу скасування Січі і в якому запорожці змальовані були як зборище злодіїв, п’янюг, харцизів, азіатів і дряпіжників».
Навіть представники російської демократії часто стояли на «офіційнім погляді» щодо України та речників її відродження.
Так Бєлінський, цей «неистовий Виссарион», як його називали сучасники, в листі до П. Анненкова 1847 року писав: «Ви помните, что верующий друг мой (М. Бакунін — Авт.) говорил мне, что верит, что Шевченко — человек достойний и прекрасний. Вера делает чудеса — творит людей из ослов и дубин, стало бить, она может и из Шевченки сделать, пожалуй, мученика свободи. Но здравий смисл в Шевченке должен видеть осла, дурака и подлеца, а сверх того горького пьяницу, любителя горелки по патриотизму хохлацкому. Етот хохлацкий радикал написал два пасквиля на государя императора — один на государя императора, другой на государиню императрицу (цей «пасквиль» був один — поема «Сон» — Авт.)… Шевченку послали на Кавказ солдатом. Мне не жаль его, будь я его судьею, я сделал би не меньше. Я питал личную вражду к такого рода либералам… Одна скотина из хохлацких либералов, некто Кулиш (екая свинская фамилия) в «Звездочке», иначе називаемой… журнале, которий издает Ишимова для детей, напечатал историю Малороссии, где сказал, что Малороссия или должна отторгнуться от России, или погибнуть… Вот что делают ети скоти, безмозглиели-бералишки. Ох, ети мне хохли! Ведь барани — а либеральничают во имя галушек й вареников со свиним салом…»
А в його рецензії на поему Т. Шевченка «Гайдамаки» читаємо: «Опит спиваний Т. Шевченка, привилегированного, кажется, мало-российского поета, убеждает нас еще более, что подобного рода произведения издаются только для услаждения самих авторов, другой публики у них, кажется, нет. Если же ети господа кобзари думают своими поемами принести пользу низшему классу своих соотчичей, то в етом очень ошибаются: их поеми, несмотря на обилие самих вульгарних и площадных виражений, лишени простоти вимпела и рассказа, наполнени вичурами и замашками, свойственними всем плохим плохим пиитам…»