Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Перший психологічний портрет Російської імперії та російської людини дав М. Гоголь у романі «Мертві душі» (1841). Його вивершив Ф. Достоєвський у романному пророцтві «Брати Карамазови» (1880), проявивши садомазохістський характер типовим для імперської психології, несвідомою основою якої є перверсивна сексуальність і патологічний інстинкт жорстокості. На тій самій несвідомій основі, що розвивалася Римська імперія, розвивається Російська імперія, що дає підстави для їх психотипологічного зіставлення на шляху виявлення імперського суб’єкта.

Французький дослідник П. Кіньяр у праці «Секс і страх», аналізуючи ерогенну сутність Римської імперії, вказує на характерний для неї садомазохізм, що є показовим у психології творчості визначного римського живописця Паррасія Порнографа: для того, щоб натуралістично зобразити страждання Прометея, він купував для себе раба, досить немолодого чоловіка, того прибивали до хреста, розпалювали під хрестом вогонь і били батогом. Художник отримував натхнення для творчості, споглядаючи істинне страждання. Коли в агонії старий раб, волаючи, звертався до живописця: «Паррасій, я умираю», той відповів: «Так, так, таким і залишайся»[477].

П. Паскаль вказав на характерне джерело римсько-імперської жорстокості, що формується в імперському суспільстві через табу на любов. Фетишем Римської імперії була вовчиця, а сама імперія символізувалася вовчою зграєю на чолі з імператором-вовком, тобто в основу імперії закладалося політеїстичне варварство, ерогенний авторитарний матріархат, що видавав себе за патріархат, імітуючи органічний для національної спільноти одухотворений монотеїзм. Імперський імітований монотеїзм регресує до образу сексуального праотця, переваги чуттєвості над духовністю, зрештою — до амбівалентної ідеї батьковбивства і батьколюбства: «поганого», тобто слабосилого, батька дозволялося вбивати, оскільки на вершині піраміди мав стати маскулінний сексуальний праотець. «Чим більше зміцнювалася і поширювалася імперська сексуальна агресивність, — зазначав Кіньяр, — тим міцнішим був мир в Імперії, тим безтурботніші були її громадяни. Надприродна сексуальність (або легенди про неї) імператорів стала невід’ємною ознакою римських правителів. Це необмежене сластолюбство зміцнює необмежену могутність Імперії. Вся її плодовитість, вся її сексуальна могутність втілена в принцепсі. Він один може переступити будь-який закон, йому одному дозволено все — і гнів, і примхи, і гомосексуалізм, і інцест, і тваринний прояв натури»[478].

На відміну від явної настанови на ерогенність дохристиянської Римської імперії суттю російсько-імперської психополітики стала прихована перверсивна сексуальність на основі імітованої любові з допомогою «православного язичництва». Імітація християнства сформувалася шляхом поглинання російсько-імперським суб’єктом українського об’єкта як філософського мазохіста, тобто через викрадення неорганічного для імперського світу монотеїстичного християнства. Головний герой Достоєвського, згідно зі своєю імперсько-російською психологією, імітує цей філософський психотип, а через нього — Ісуса Христа. Ця імітація обумовлена й тим, що головним едіповим опонентом Ф. Достоєвського був М. Гоголь. Російський формаліст Ю. Тинянов на основі формального аналізу довів, що Ф. Достоєвський — це анти-Гоголь, тобто письменник, який, перевертаючи всі художні прийоми Гоголя з ніг на голову, «повторює, варіює, комбінує стиль Гоголя»[479]. Тобто Достоєвський є дивовижною в психоісторії російської літератури імітацією Гоголя, відповідно імітацією коду українського мовлення на основі садомазохістської психології. Адже російська мова також формується за садомазохістським принципом, пригнічуючи в собі живе українське мовлення.