Втомлені гори

Сказала та в сільраді, беручи папірець. А потім зупинилась й промовила вона: – Давай ще і корову, ну що коза одна? Потилицю почухав і мовив голова: – Я бачу, ця по-доброму не піде із двора. Поглянув ще на неї й гукнув комірника: – Візьми оцій бабульці ще випиши й бика. – Ну а бика навіщо? І стала міркувать. – Щоб йшла й не заважала всім людям працювать. Не розгубилась бабка й сказала: – Ну, пока, Приходьте, пригощу вас, як подою бика! 15.6.1988 р. ПЕРЕБУДОВА Похазяйнувала бабка З тиждень, може два, І знов про перестройку Говорить голові. А той відповідає: – Нащо вона мені?– Як в мене є вже вілла І сам я на коні? А ця перебудова Призначена для тих, В кого нема нічого, Крім мрій і дум святих. А я вже перестроївсь: Трьохповерховий дім, Новенька "Волга" й вілла І псина – Чорний Бім. А в тебе ні хатини, Ні дачі, ні двора, Ото ж перебудовуйсь І не кричи, стара. А будеш ще патякать, Запам’ятай-бо ти: Слабенькі в мене нерви Та сильні кулаки. 13.6.1988 р. ЧЕБУРАШКА Хоч старий ти, Чебурашка, У відпуску не підеш, Поки Лесю і Наташку Так як треба... не приймеш. Чи жінки попаганіли, Чи то ти вже постарів? Що на їх оті... красоти Навіть й глянуть не хотів? Чи можливо загордився, Чи таким лінивим став? Та поглянь на ті... тілеси – І старий би заіржав... 15.6.2009 р. КРИК НА СНІГУ У тайзі якутській прожива звірьок, Трохи більший білки, ніби колобок. Вириє в тайзі він нору у землі, Й робить в ній запаси на зиму собі. Тож, коли дозріє велетенський кедр, Він горішки носить, так, як бджоли мед. Та одного разу, як зробив запас, Появивсь з мішечком мужичок Панас. Розкопав він нору й під звірячий шок Він забрав горішки всі у свій мішок. Плакало звірятко, і благало: – Стій! Не збирав горішки, то й чіпать не смій!. Чим же годуватиму я своїх діток?– На усю околицю закричав звірьок. Та мужик безжалісно того так турнув, Що звірьок від болю ледве не "заснув". І від того горя в бідного звірка По тайзі розлилась повна сліз – ріка. Навіть небо плакало, й всі хто поруч був, Та мужик одначе криків тих не чув. Хутко над тайгою почалась зима, Білим покривалом на тайгу лягла. Поховались звірі всі в свої хатки, Тільки цьому бідному не було куди. По сусідах бігало по тайзі з журбою, Та кому потрібний зайвий рот зимою? Страх, хотілось їсти, і доймав мороз, У нестерпних муках на морозі сох... А на другім тиждні, де були корчі, Бідненьке повісилось там на рогачі. Над тайгою Сонце кров’ю затікло, І залило нею всю тайгу воно. Люди, схаменіться і спустіться з гір, Чим же перед вами завинив той звір? Люди, схаменіться! – над тайгою крик, – У тайзі – тварина, із мішком – мужик. Пролетіли роки, зник давно мужик, А у вухах й досі той нестерпний крик. Я сидів і думав про людину вслух: Кажуть, ти людина і що всім ти – друг. Кажуть, ти – всесильна, і ти – цар землі, Що тобі покірні "Тузи" й "Жигулі". Та хіба ж людина б так зробить змогла? Та таку людину вже б давно пора... 1.6.1988 р. Після крику того й досі я не сплю, Думаю частенько про тварину ту, Що робить не хоче, а все хоче мать, І якій байдуже від кого віднять. І я вірно знаю: цей усе візьме, Бо ж воно – людина, ще й яке цобе! Бо в таких завзятих – рильце у пушку, І свою він совість носить у мішку. А коли людину гарно залякать, То із неї можна і галушки м’ять. На її управи не знайдеш ніде, Бо ж вона партійна і їй можна все. Вже давно у Лєну збігла з гір зима І зазеленіла на полях трава. А у вухах й досі той смертельний крик: – Люди, бережіться, у тайзі мужик! 1.12.1988 р. МУЗИКА КОХАННЯ Не хочу я писать про сойку Й про те, як каркають грачі, А краще про дівочі ойки, Які, як музика вночі. Хочу писать про ліс, про річку, Про бокс, про шахи, про хокей, Хочу писать завжди про небо, Що світиться з твоїх очей. Хочу писать про блискавиці,