Без дозволу на розслідування

Ми обминули хату і вийшли до колії. Розгублено повискував Байкал, розшуковий собака. В кімнаті поста виднілися постаті працівників міліції, сліпуче спалахував фотоапарат. Під вікном стояла Ніна, боса, в куценькому халатику, з непокритою головою. Чорне волосся збилося від дощу, і з нього струмували тоненькі цівки води на шию, плечі, скапували з халатика на ноги. Вона відчужено дивилася поперед себе і здавалася скам'янілою, що ніяка сила не зрушить її з місця. Великошич обійняв дівчину за плечі і майже поніс її до хати. Перед ним завбачливо розчинила двері Шепета.

— Перестрибнувши через рейки, я попрямував до блокпоста. Байкал — чорна вівчарка з підпалинами на боках, — скавулячи, лизнув мені руку й провинно завихляв хвостом. Напевне, він не брав сліду. Кивком привітався з провідником. Я вже оговтався і міг тверезо дивитися на речі.

— Як справи, Карповичу?

— Погода ж… — старшина спересердя плюнув. — А в Байкала нема верхнього чуття.

Я заглянув до кімнати поста. У ній ніяких змін. На чистій підлозі темні плями води. На столику лежала якась книжка.

— Щось є?

— Поки що нічого.

— А що то за книжка?

— Підручник з географії для дев'ятого класу.

Я замислився, намагаючись збагнути, в який бік пішов злочинець. Коли перетнув мені дорогу дротом, біг до міста. Мене потягло в лісосмугу, хоч і не був упевнений, як Великошич, що Дубовенко зникла не з власної волі, а тим паче — загинула.

Вважав, що слідчий передчасно забив тривогу. Він теж міг помилитись. Але те прізвище. Шмигло… Чи не збіг обставин і фактів змусив слідчого написати прізвище того, на кого впала підозра? Як він його розшукаві хто такий Шмигло?

Усе ж я пильно приглядався до землі, трави, дерен, ідучи стежкою посеред лісосмуги. Нагинався і зазирав під нависле гілля, заглядав за густі кущі. Ні свіжозламаної гілки, ні прим'ятої трави, лише на стежці давні відбитки ратиць корів. Дощ щедро періщив по листю, цвьохкав по плащі, і я подумки дякував Великошичу за чоботи, бо без них забрьохався б по коліна. Терпко пахло пріллю. Подекуди витикалися з трави жовті парасольки маслят. Важкі хмари немов чіплялися за верхівки дерев.

Відійшов од полустанка кілометрів два. Порівнявся з Шепетиною копичкою. Обережно обійшов її навколо. Нікого, і сіно не розворушене. Знову не-поспіхом прошкував стежкою. Не ступив і трьох десятків кроків, як ліворуч від поля, на маленькій галявині, помітив жінку в чорній формі залізничника. Мені похололо в грудях. Став навшпиньки, щоб краще роздивитись, бо спереду заважали куші. Жінка лежала, неначе спочивала, на правому боці, обличчям до мене і дивилася на стежку. У ній я впізнав Дубовенко.

— Ганно Микитівно, — тихо покликав.

Над нею спорхнув з кленової гілки горобець. У Дубовенко осклілі очі. Тамуючи відчай, примусив себе ще пройти кілька метрів по стежці й глянути па Дубовенко збоку.Її розсипані коси прибиті дощем до трави, на потилиці забарвлені в темно-червоний колір. Кров… Я не підходив до неї, щоб не знешкодити сліди. До горла підкотився клубок нудоти, мене замлоїло, але, не снідавши, не вирвав, нічим. Тільки пекуча гіркота в роті.