Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
До сутінків устигли прилаштувати ринви. Мати виглянула у відчинене вікно і гукнула щасливим голосом:
— А тепер прошу до столу!
— О, гарна команда: мийте руки — гайда в хату, — підхопив Балюк. — Гавриле, не вішай носа!
— Ех, Романе, звик я до нього, — Горак кивнув на Василя, — мов до рідного сина. Десять років разом… І чого їхати? Невтямки мені. Наче хто в шию жене.
Поки мати збирала на стіл, ми вийшли на вулицю і звідтіля подивились на хату. Призахідне сонце вифарбувало дах у малиновий колір. Будинок ніби жеврів проти неба, і варто лиш дмухнути вітрові, як він спалахне, шугне великим багаттям. Дім починав мені подобатись.
— То як, хазяїне? — запитав Балюк. — Приймаєш роботу?
— Не знаю, як дякувати вам, дядьку Гавриле, — розчулено потис шкарубку правицю Горака.
— Дяки не треба, — мружив він очі під кущуватими бровами. — Аби не переводилось щастя у цім домі.
Я обійняв рудоголового Василя, вдячно поплескав по крутому плечу. Хавара скупо всміхнувся.
— Ви йдете чи ні?! — гукнула мати.
Посередині стола парувала гуска. На склі гранчастої пляшки «української» з перцем, видобутої з холодильника, сиза, мов роса, випотина. Мати поставила перед Гораком, на знак особливої шани, голубу чарку на ніжці, довоєнну, з якої пригощався батько у свій останній приїзд.
Після першої чарки запало мовчання. Закушували. Балюк задоволено погладжував вуса, смакуючи молодим огірком. Дядько Гаврило їв поважно, статечно, як людина, котра знала собі ціну. У Василя відразу посоловіли очі, і він знехотя копирсався у тарілці.
Мати, сидячи поруч, зазирала йому в обличчя, показувала на страви, щоб покласти в тарілку. Василь заперечливо хитав головою.
Після другої чарки я трохи захмелів, і мене охопило невідчепне бажання дорікнути Роману Гнатовичу за потайність. Алє він завів з Гораком глибокодумну розмову про бджоли, інколи глипав тверезо то на мене, то на Василя, що похнюплено крутив у пальцях чарку. Мене вразило, що бджоли, літаючи, стирали крила і від того вмирали. Мати, просвітлена й щаслива, перебігала ясними очима по наших обличчях, припрошуючи пити і їсти.
Від третьої чарки я відмовився, а Балюк і дядько Гаврило випили, Василь теж перехилив і невдовзі ні з того ні з сього почав плакати. Спочатку безгучно, а потім, не чуючи власного голосу, якось здавлено, страшно й з відчаєм заридав, трясучись усім тілом. Ми розгублено дивилися на нього, а в матері на очі набігли сльози, і вона боязко гладила Василя по рудих кучерях. Горак, невдоволено хмурячись, звівся.
— Ви вже вибачайте, — сказав чітко, ніби й не пив.
Наше застілля погасло. Дядько Гаврило взяв Хавару попід пахви і поставив на ноги. Василь, утираючи рукавом сльози, щось зі злістю забелькотів до нього, замигтів пальцями. Горак зблід, повернув хлопця до нас спиною і повів з хати. Оглянувся, провинно кривлячи губи.
— Ви вже вибачайте, — сказав удруге.
— Я тобі допоможу, — заквапився за ним Балюк.
— Гірко Василю розлучатися, — співчутливо мовила мати. — Так неждано-негадано надумав. І не встигла розрахуватися з ними.
— Дядько ж Гаврило не їде, — зауважив я.
Допомагав матері прибирати зі стола. На душі кепсько й незатишно. Гарний, святковий настрій зіпсувався. І було шкода Василя.
Розділ двадцять шостий
Дощ пустився за північ, і я прокинувся від його тихого лопотіння по листю, жеботіння води з ринв. Подумав, що вчасно перекрили дах, бо в кінці серпня інколи занаджувались дощі і йшли поспіль добу-дві, а то й тижнями. Пробравшись на кухню, тихцем напився води й знову ліг спати з приємним відчуттям викінченої роботи.
До ранку дощ не припинився. Над містом низько й повільно пливли непривітні хмари, що віщували близьку осінь та набридливу сльотаву погоду. Я, млявий і знуджений, нипав по хаті, з нетерпінням чекаючи вечора, щоб піти на вокзал провести Василя і ніби ненароком зустрітися з Олею.
Врешті я сів за стіл і видобув аркуш паперу з нотатками. Дивився на виписані прізвища й зосереджено міркував, хто з них спілкувався із злочинцем. Хто випадково чи навмисне проговорився про моє розслідування? Аналізував факти й співставляв події, відтворював розповіді та обличчя моїх співрозмовників. Із тринадцяти чоловік поза підозрою вважав Куртія, Кедровського, Балюка, Великошича і, звичайно, матір. І тут уперше подумав про касирку вокзалу, тиху й непомітну жінку. Як вона раніше випала з голови? Адже саме пересічність найкраще маскування, щоб не привертати до себе уваги. Що за людина, як її ім'я та по батькові? Ага, Ядвіга Марківна. На жаль, про неї я найменше знав. Поклав собі заповнити прогалину і впершу чергу поцікавитися колом її знайомих. Може, й полягала моя помилка в тому, що не сприйняв касирку всерйоз, а Великошич її запримітив? Цілком вірогідно. І тепер Сергій Антонович готував мені гірку пігулку: наочно покаже, де я припустився похибки. Мовляв, учись.