Без дозволу на розслідування
- Автор: Тимчук Віктор
- Серия: Арсен Загайгора #1
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Жанр: Полицейские детективы
Электронная книга - «Без дозволу на розслідування». Краткое содержание книги:
У пригодницькому романі сучасного українського письменника розповідається про мужність і героїзм радянських людей у роки війни та в мирний час, про патріотизм, любов до рідної Вітчизни.
— Чорт! — я спересердя вдарив кулаком по столу.
Рипнули двері — на порозі стояла мати в блідо-голубому прозорому дощовику, всіяному краплинами.
— Ти чого?
— Так собі… А ти куди ходила? — Я не чув, коли вона пішла і повернулася додому.
— У магазин, — скинула дощовика. — Знаєш, Василь уже поїхав.
— Коли?!
— Вранці, автобусом.
— Хто тобі сказав?
— Оля.
Я запитливо дивився на матір. Отже, вона була в універмазі.
— Оля дуже соромиться, — мовила. — І переживає. Аж змарніла з лиця. Арсене, пробач їй і помиріться.
У голосі матері нотки жалості й прохання. У мене теж защеміло серце, і я подумки картав себе за вперту непоступливість.
— Помиримось, мамо, — пообіцяв їй. — Шкода, не попрощався з Василем.
— Тож не за тридев'ять земель поїхав, — сказала мати.
Дощ не вщухав, навіваючи смуток. Мені не хотілося за поганої погоди зустрічатися з Олею. Я прагнув сонця і гарного дня, щоб на тлі сірих хмар та хляпавиці наше примирення не викликало в душі відчуття чогось неприємного. Здогадувався, що мати не мовчала, а щось сказала Олі розважливе. Дивно, але сором'язливість і переживання Олі мене заспокоїли, і сумніви щодо її почуттів до мене розвіялись.
Я ніби заново почав її кохати.
Ось так, Ядвіго Марківно, таємнича касирка з вокзалу. Передусім, вирішив я, треба дізнатися її адресу, затим поговорити з сусідами і з працівниками, які вийшли на пенсію. Тоді дещо проясниться. Обов'язково. Хай Великошич не вважає мене за телепня.
Я все більше переконувався, що касирка — провідна нитка в розслідуванні, яку втратив. Не передбачив, що через двадцять годин станеться страшна подія і на власні очі побачу прізвище злочинця.
А дощ шелестів за вікном. Я читав «Степ» Антона Павловича Чехова, поринав у неповторне світосприймання хлопчика, і з глибини пам'яті спливало дитинство, скривджене війною та повоєнними нестатками, а все ж чудове й світле першим шкільним дзвоником. Тепер, на віддалі багатьох років, воно поставало далеким і жаданим берегом у голубому серпанку.
Я відклав книгу й заплющився. Вслухався в лопотіння крапель по листю, і мені ввижалось, що то діти бігли босоніж по теплих калюжах. Серед них і я насолоджувався неповторним відчуттям єднання з небом і землею, вітром та водою. Було радісно, приємно-журливо, як у давні вечори після довгого літнього дня, коли, набігавшись, вкладався спати і звідкілясь, ніби здалеку, долинав м'який голос матері, що вповивав усього.
І читав далі.
Інколи позирав на мовчазний телефон.
Він задзвонив аж на другий день. Глипнув на годинник — близько восьмої. Якраз о тій порі в універмаг приходила Оля. Я з хвилюванням здійняв трубку.
— Лейтенант Загайгора? — сухо запитав Великошич.
— Так, — і в мене не знати чого пересохло в роті.
— Негайно у відділ, Арсене. Без мотоцикла.
Я ошелешено дивився на телефон. У трубці тонко зумерило. Рештки сну вмить вивітрились. Опанував себе і швидко вдягнувся.
— Оля дзвонила? — поцікавилась мати, готуючи сніданок.
— Ні.
Одягнув плащ із вороком.
— І не поїси?
— Потім.
Лив дощ. Підтюпцем, привертаючи увагу перехожих, біг на роботу. В голові роїлося безліч думок і гадок. Тон Сергія Антоновича не віщував нічого доброго. Закрадалося лихе передчуття якоїсь непоправної біди. Часом не догана за викрадений образок Карпаня? Далебі, голос слідчого свідчив про щось значніше, хоча догана теж не мед.
Біля міліції стояв мотоцикл Великошича із запнутою коляскою. У кабінеті пахло тютюновим димом. З відчиненої кватирки віяло вологою прохолодою. Курити могли або начальник відділу, або прокурор. Сергій Антонович, у шкіряних куртці й штанах, у ялових чоботях, збуджено походжав по зеленому половику. Кинув на мене допитливий погляд, спинився на моїх мокрих черевиках.
— Прогулянки не передбачається, Арсене, — сказав строго і відчинив шафу, вийняв пару чобіт. — Взувай.