Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
Дені заплакав, та не за батьком, а над непереможністю цього закону; так виє тварина, відчувши смерть. Лоша стає дибки перед шкуродернею, ягня мекає коло калюжки пролитої крові, дитина людська мусить розплющеними очима зазирнути в спільну для всіх безодню. Як вони всі можуть щось робити, вештатись туди й сюди, дбати про безліч усяких дрібниць, відчувати потяг до іншої істоти, істоти, також приреченої на загибель, плодити з нею майбутніх мерців, примножуючи здобич смерті? Люди мають віру, в щось там вірять… А в смерть і вірити не треба, бо ми бачимо її, стикаємося з нею щохвилини, вітаємо її на вулиці…
Зненацька він відчув, як Роза охопила його руками за плечі, й сховав своє заплакане обличчя, притуливши його до худенької шийки. Він тримався за живу свою сестру, живу, отже, роковану на смерть. То тільки каміння не вмирає. А Роза міркувала: «Ніколи я не думала, що Дені так любив тата…» І Дені відчував, що сестра помиляється, що він її ошукує, що вона має про його горе і про нього самого таке уявлення, якого він не вартий. Але ця омана була йому потрібна. Щоб Роза присвятила себе тільки йому, піклувалась тільки ним, була йому єдиною втіхою і підпорою, вона повинна його бачити не таким, яким він є насправді, а кращим, змістовнішим. Тоді її любов буде більша; нехай вона оповиває його, як той плющ, живою окрасою в'ється вкруг усохлої деревини…
Хвиля безнадії спала. Він подивився навкруги: ні матері, ні Жюльєна, самий тільки пан Ланден. Роза погасила лампу й, прочинивши вікно, посадовила Дені біля нього. Він почав жадібно ковтати холодне молоко вранішнього повітря.
З цього місця Дені краще міг роздивитися Ландена, освітленого свічками й промінням світанку. Смуток не ушляхетнив Ланденового обличчя. Він не плакав. Пильно вдивлявся в мерця. Споглядав його з якоюсь методичною жадібністю. Вивчав його напам'ять. Смерть зробила приступними для нього риси цього обличчя, риси, що їх він за життя господаря, либонь, і не насмілювався розглядати. Тепер він міг нарешті задовольнити свою цікавість. Він уже не мусив перед очима господаря опускати свої. І він намагався закарбувати в пам'яті обличчя свого обеззброєного бога, щоб було що згадувати поки й віку. Мабуть, після похорону він міг би прийти сюди й лягти долі біля смертельного ложа свого пана — адже так інколи роблять собаки…
Він відчув на собі погляд Дені, бо повернув до нього свої блідаво-сині очі. Потім устав, обійшов ліжко, прошепотів щось на вухо Розі й рушив до дверей, знаком покликавши Дені за собою.
— Маю справу до вас, паничу Дені. Ваш брат Жюльєн замкнувся в своїй кімнаті. Каже, що не вийде звідти, що хоче заморити себе голодом; згодом це у нього мине, але він потрібен нам тепер, бо він же єдиний з вас повнолітній… Мене він не послухає… Самі знаєте — він до мене неприязний… Скажіть йому, що він повинен бути замість батька…
В кімнаті живого тхнуло гірше, ніж там, де лежав небіжчик. Дені мерщій відчинив вікно. Жюльєн виткнув лисину з-під ковдри:
— Та зачини ти ради бога! Хто тобі дозволив?
А коли Дені переказав Жюльєнові, що без нього не можуть обійтися, лиса голова знову пірнула під ковдру — нехай воно западеться, тепер йому до всього байдуже…
— Але ж ти, Жюльєне, старший, ти єдиний повнолітній… Ти…
— А якби я був ідіот чи божевільний, то без мене обійшлись би?! Ну, так ось — я хоч ідіот, а хоч божевільний — це на ваш вибір. Я не встану з ліжка, чуєш? Нікого не хочу бачити! Коли не приноситимуть їсти — здохну, і що швидше, то краще… Ти ще малий, де тобі зрозуміти, з якої височини я впав. Ти уявити не можеш (він повторив це з похмурим піднесенням). Не знаєш ти, що це означає в суспільстві — бути сином Оскара Револю… Яке він місце посідав… Найперше — тепер я можу це сказати! Це ж подумати тільки — син самого Револю… Зрозуміло тобі, як я катуватимусь? Я кому хотів, тому подавав руку, а мені ніхто не смів не подати. А що нині? Люди, з якими я не вітався, вдаватимуть, що не бачать мене…