Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
Дені здавалося, що смерть, з якою він тепер запізнався, домішувалась до всіх його думок, як єдина незаперечна, неуникненна істина, і залишала йому тільки ці елементарні радощі, оцю тілесну близькість до природи, яка поглинає кінець кінцем усяку плоть. Але які ж бо вони були короткі, ці тендітні, непевні пообідні години, що весь час були під загрозою: досить невеличкої хмарки — і сонце вже неспроможне зарадити охололому світові.
Тоді Дені йшов посидіти біля вогню в Марії Кавельге. Вона пробувала заговорити з ним; розмовляли вони про справи: іноді здавалося, що все владнається, — нотаріальна палата бере на себе всі клопоти впорядкування. А вже наступного дня знову йшли поголоски, що в деяких операціях Оскара Револю було чимало шахрайства. Марія Кавельге дивувалася — як так, що родина покійного ні в чому собі не відмовляє: «Диво, та й годі! Багач збіднів, а живе, як і жив, без ніяких змін».
Десь під шосту годину поверталась Ірен Кавельге і бралася за своє шитво, а Дені читав їй «Без сім'ї» або «Андромаху», «Родину Фенуйяр» або «Федру»[26]. Близькість цієї дівчини сповнювала його почуттям ніжної тривоги, якоюсь невиразною радістю. Не кваплячись їли вечерю, що весь день варилась на малому вогні, і запах інколи доходив аж до хазяйських хоромів. Близько дев'ятої з печі вигрібали попіл. Кожне йшло до своєї кімнати. Невдовзі Дені вже й прокидався — його будило з першого сну знайоме шурхотіння коліс по жорстві (перші дні ще брали ландо, потім довелося їздити трамваєм). Заходила Роза — поцілувати його. Від неї пахло туманом і містом, на братові запитання вона відповідала уникливо: «Це занадто складно… не можу тобі розповісти… все влаштується. Спи, любий!» І байдужим голосом запитувала, чи нема часом їй листа. Дені добре знав, якого вона листа чекає. «Нема, в усякому разі, нічого цікавого», — відповідав він.
Того дня — в четвер — Дені стояв на городі, прихилившись до паркана. З відчинених дверей теплиці линули запахи герані й перегною. По дорозі йшов якийсь хлопець, ведучи велосипед. Дені впізнав П'єра Костадо, якого не бачив відтоді, як Леоні Костадо приходила до них на Біржову площу зі своїм лиховісним візитом. Утікати було пізно. Тоді-то Дені зрозумів почуття, що опановували його брата Жюльєна: йому й самому схотілося сховатися, щезнути. П'єр зупинився за кілька кроків, і Дені відчув його хвилювання. Ось іще з'явився один такий, що прикрашає його, наділяє високими почуттями. Але минув уже той час, коли Дені обурювався цим неслушним вивищуванням власної особи: «Я не такий, яким мене вважають. Вороги наші не ті люди, що спотворюють наш образ, принижуючи його; наш справжній ворог — той, хто створює нашу подобу, керуючись вимогами любові, яку ми в нього викликали». Дені вжахнула ця неминуча зустріч: доведеться борсатися в нетрях фальшивих почуттів, грати роль, зовсім йому не властиву, поводитися згідно з тією моделлю, яку сконструював П'єр Костадо.
— Ти не відмовишся подати мені руку? — несміливо спитав П'єр. Він приставив велосипед до стіни теплиці. Хоч і було йому лише вісімнадцять років і на зріст він був не вищий, аніж Дені, а все ж таки виглядав, як справжній чоловік — з позолоченими сонцем погано поголеними щоками. Незважаючи на те, що в повітрі віяло холодом, він спітнів, краплинка поту звисала в нього з кінчика горбатого короткого носа. Коли Дені потис простягнуту йому руку, П'єр схвильовано промовив:
— Я знав, що ти великодушний… Ми заподіяли вам стільки лиха…
Дені знизав плечима.
— Не говорім про це, — сказав він стомленим голосом. — Ти ж тут ні при чому.
— Треба, щоб ти знав, Дені,— все це дуже вплине на моє життя.
— Справді!? — спитав Дені тоном, який показував, що він і не думав надавати ваги почутому від П'єра.
— Ніколи я не пробачу матері того, що вона вам заподіяла… Може, ти вважаєш, що для мене нічого не зміниться? Зміниться… Тільки ти повинен обіцяти, що нікому не скажеш, добре? То слухай же: я втечу з дому.
Дені не виявив ніяких емоцій, навіть не здивувався:
— Та ти вже давно таке кажеш.
П'єр запевнив, що цього разу він вирішив цілком серйозно. Одне лише його стримує: може, Дені вгадає, що саме? А коли той заперечливо похитав головою, мовив:
— Не хочу тебе кидати, старий… А тобі, мабуть, і байдуже?
— Мені? Я почекаю, поки ти втечеш, а тоді вже й сумуватиму…
— Слухай, Дені, я подумав…
П'єр нахилився ближче до приятеля:
— А що, якби нам обом утекти?..
Він чекав заперечень, глузування, тільки не цієї неуваги, байдужості, з якою Дені його слухав. Та чи й чув він?
26
«Без сім'ї» і «Родина Фенуйяр» — романи Г. Мало (1830–1907). Особливо популярний був перший, як читання для дітей та юнацтва. «Андромаха» і «Фeдра» — трагедії Ж. Расіна (1639–1699).