Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
— Це його справа, — втрутився П'єр.
— Звичайно, це тільки його справа. Та навіть коли він схоче свою шию стромляти в зашморг, то й тоді я не відступлюся від свого рішення.
П'єр тривожно поглядав на брата, що курив собі, стоячи трохи осторонь, наче те, що говорилося, зовсім його не обходило.
— Ти про що думаєш, Робере?
Той відповів звичним своїм нерішучим тоном, що розмірковує, чи їхати йому до Леоньяну.
— Ні,— рішуче заперечила Леоні.— їм буде важко бачити нас. П'єро нехай пошле листа до Дені, ти пиши дівчині. А я напишу Люсьєні. Сподіваюся, дитино моя, ти не зав'яжеш собі світу раніше, ніж точно з'ясуєш, якими грішми володітимеш. А на це потрібен якийсь час: поки оцінимо все майно, підрахуємо, скільки кому припаде, поки відбудемо всі формальності…
— Отож-то й воно, — урвав її П'єр. — Нічого ще не робиться. Доведеться чекати й чекати — може, колись і станеться.
У Леоні сльози бризнули з очей. Хлопців це збентежило. П'єр нагнувся, щоб поцілувати матір, — та відхилилася.
— Ні, облиште мене… Невдячні ви, от ви хто… Я зроблю те, що вирішила, не сподіваючися, що ви будете справедливі до мене. Навіть коли я всього позбудусь, то ви й тоді що-небудь вигадаєте, аби мене принизити, втоптати в бруд. Знаю я вас: ви безсердечні. Гастон легковажний, але він завдає мені кривди не думаючи, він тільки підкоряється власним інстинктам. Та в нього принаймні хоч серце є… Ні, ні, йдіть собі геть, облиште мене!
— Ось що сумно, — казав П'єр братові, ввійшовши за ним до його кімнати, — хоч мене всього й перевертає, коли хто починає плакати, хоч я й не можу цього стерпіти, а сьогоднішні мамині сльози мене не зворушують. Тобі не здається, що людина буває добра або лиха в залежності від того, з ким вона має справу?
— А все ж таки, — відповів Робер, — ми порушили її спокій, внесли сумнів, захитали ту шкалу цінностей, якою вона користувалася досі. Будь певен, вона зробить цей розподіл… Тобі пощастило! — раптом вигукнув він. — Що ти робитимеш із такою купою грошей, хлопче?
— Що? Гроші? Я матиму гроші?
— Аякже, тебе ж звільнять від опіки…
П'єр глянув на брата і в раптовому пориві оголосив:
— Віддам тобі на одруження.
Старший поклав руку йому на голову:
— З глузду ти з'їхав, хлопче!
— А ти хотів би, щоб я у вісімнадцять років…
Невже та недуга, нападу якої можна було сподіватися хіба що на схилі віку, раптом підкрадеться і опанує його па порозі молодості? Бідолашний П'єр! Як же йому виявити себе дужчим, ніж усі інші? От хіба втекти… Дочекатися, поки все відбудеться, — і нехай Робер забирає його частку… А як тільки шлюб відсвяткують, він піде світ за очі. Працюватиме. Покладатиметься лише на власні руки.
V
Згодом Дені без особливого смутку згадував дні, що настали після того мало не таємного похорону. Мати, Роза і Ланден удосвіта їхали до міста розплутувати справи й поверталися лише ввечері. Тільки Жюльєн, вірний своїй обіцянці, так і залишався в замкненій кімнаті. Дені жив у Кавельге. Було вирішено, що колеж він кине, але з третього триместру ходитиме у філософський клас до ліцею. Йому були приємні ці несподівані канікули. Спав він на тому самому місці, біля ліжка Ірен Кавельге, тільки дівчина перейшла тепер у спальню до батьків. Щодня вона ходила до місцевої кравчині вчитися шити — не через те, звичайно, що в цьому була особлива потреба, але ж люди осудять (так казала пані Кавельге), якщо не навчити її якогось ремесла. Та, крім того, в неї виявився й хист до шиття: настане час — і батьки допоможуть їй відкрити власну майстерню. Додому поверталася вона поночі, коли Дені вже починав думати, що час іде занадто повільно.
Поки не смеркало, хлопець не нудився. Досі йому не доводилося жити взимку в сільській місцевості, і він дивувався, що в грудні погода така м'яка. Він любив сидіти під муром проти ясного сонця, що квапливо перебігало по небу, силкуючись прорватися крізь млу, і в короткі просвітки, поки ще мало силу, пестило хлопця своїми стомленими променями. Все навколо зовсім не виглядало таким сірим, як це раніше уявляв собі Дені,— в саду росло багато вічнозелених дерев, а за огорожею відразу починалися ланди; їхню кошлату зелень видно було з вікон першого поверху. Під промінням виблискували повноводі потоки. Виноградників, розташованих з південного боку, ще не підрізували, і здаля їхні оголені рудуваті лози нагадували м'які хутра. Рокитник над ставом нагадував барвою живе тіло. Таємничіші, ніж улітку, пахощі цих днів ішли не стільки від рослин, скільки від самої землі — пахощі вологого грунту.