Гадючник. Дорога в нікуди
- Автор: Мориак Франсуа Шарль
- Серия: Вершини світового письменства #35
- Год: 1980
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Переводчик: Дмитро Паламарчук
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Гадючник. Дорога в нікуди». Краткое содержание книги:
— Ні, такого він мені не заподіє! Це було б занадто!
Діти (крім, хіба Рози, що й досі була в полоні відчаю) здогадалися, що мати подумала про самогубство. Та хлопці й самі весь час про це думали. Жюльєн, як людина світська, міркував: «У такому випадку, може, й краще раптово зникнути з життя, немов вийти з картярні після нечесної гри». Дені сприймав усе, як і належить підліткові його віку, коли не минуло ще захоплення всіляким драматизмом і вабило до катастроф. Він і не намагався гнати від себе страшні картини — навпаки, обмірковував усе детальніше, переконаний, що наші почуття не збігаються з дійсністю, отже, і нещастя, про яке він думає, не станеться. Тому-то Дені обмірковував усі декорації, всі мізансцени: широка залізна брама навстіж, розгублено метушаться слуги, на перських килимах брудні сліди поліцейських чобіт.
А пані Револю правила своєї: «Невже він мені таке заподіє?» Нібито бідолаха тільки про те й дбав, щоб не собі, а їй заподіяти лихо. Та вона ж була йому дружиною… недовго, правда, але була дружиною, нехай і байдужою до його пестощів, — так їй принаймні здавалося. І от тепер її байдужість раптом зникла. Її охопив страх, що чоловік уже неживий. І вона в ріжок заволала на кучера, щоб той гнав якнайшвидше.
Ландо котилося тепер по дорозі, якою раніше звичайно їздили на канікули. Цокання копит і торохтіння коліс будили передмістя, що його Дені споглядав липневим присмерком після розподілу нагород у школі. Цього вечора вологий вітер шарпав клапті афіші, яка сповіщала про кориду, — Дені бачив її ще минулого літа. Де-не-де блимало світло в барі, освітлюючи прилавок, коло якого стояли чоловіки. Дені взяв за руку Розету — ніколи вже вона не вийде заміж за Робера Костадо. З обачності він хотів додати кілька рисочок до уявної сцени самогубства, бо вони мали от-от під'їхати до сонного замку.
— Зрештою, — сказав Дені голосно, — там уже, мабуть, Ланден. На нього можна покластися.
Мати роздратовано вигукнула:
— Ото ще мені!
— Звичайно! Це ж він порядкував усім, — озвався Жюльєн. — Батько довіряв йому…
— А то ще треба розібратися, на чию руку він грав…
— О! Це хитрюга!.. Можеш бути певна, що він викрутиться.
— Безумовно, не тільки викрутиться, а може, ще матиме з того й пожиток. Не всім же доведеться зубожіти.
І мати з сином взялися всіляко паплюжити Ландена без найменших підстав, із самої лише ненависті до нього, Дені також не любив Ландена, але, як то здебільшого буває у хлопців його віку, прагнув справедливості. Проте й він не обстоював Ландена. Іще чого бракувало — вболівати за Ландена. От вони вже й наближаються. Сільська місцевість узимку пахла якось незвично для Дені. Тепер життя буде не таке, як він собі уявляв. Життя… Він сам обере собі життя… І раптом він відчув у себе на плечі голову Рози. Вона вже не плакала — не було більше сліз.
Ландо завернуло на доріжку, що простяглася вздовж парку аж до задвірка. Ні, не можна уявити, щоб усі ті трагічні сцени, які так детально уявив собі Дені, могли відбутися в дійсності. Він не вірив у пророцтва. Колеса котились по жорстві з тим знайомим шурхотінням, яке завжди пов'язувалось у нього з радощами канікул. Якби він був композитором і писав оперу, про яку мріє П'єр Костадо, то саме цей шурхіт обрав би за лейтмотив увертюри. Ліхтарі ландо освітлювали мур — цегла в ньому подекуди повивалювалась і в отвори простягалися чорні руки дерев. Лахміття пожовклого листу де-не-де звисало з гілок, піднесених чи то з благанням, чи то з погрозою. Дені, притулившися носом до шибки, жадібно вдихав заспокійливі запевнення темряви. Всюди був спокій, усе спало; у тиші таких ночей нічого не трапляється. «О господи! Невже вигадка моя втілилася в дійсність?» Ось уже Дені виразно бачить те, що витворив у своїй уяві. Всі вікна в домі були осяяні так, що він спершу подумав, ніби там пожежа. У снопах яскравого проміння заблимав вологий під'їзд. Жюльєн промимрив: «Щось трапилось». Люсьєна Револю все повторювала слова, що вже перетворилися ніби на молитву:
— Зроби так, щоб цього не сталося… Зроби так, щоб він цього не вчинив…
Дені відчув, що ось зараз він побачить мерця і що доведеться на нього дивитись, а досі він не дивився ніколи і на саму тільки думку про це холов від жаху. Побачивши па вулиці катафалк, на якому під віком труни, під чорним сукном, лежало щось невидиме, він кидався в бічний провулок. Така велика була в нього відраза, що в Леоньяні він ніколи не входив сам до тієї кімнати, де помер його дідусь, коли сам Дені ще лежав у колисці. Щоправда, часом він насмілювався прочинити двері й просунути голову в цю півтемряву, де пахло лаком і гвоздиками, і довго вдивлявся в ліжко, на якому відбулася страшна містерія. Брижі балдахіна, та й кожна річ були свідком того, що тут сталося. Цей годинник на стіні зупинено тоді, коли спинилося серце старого. Усі речі в цій кімнаті були свідками агонії, переходу в небуття, тож вони набували другої, якоїсь інакшої реальності: вони бачили гостю. Але ж ні! Ні! Смерть — не істота. Можна розмовляти з демоном, слухати його, складаючи угоду з найжахливішою почварою… А жах смерті саме в тому, що стаєш нічим, перестаєш існувати, вона все знищує, все стирає. Оце ліжко, ці фіранки, ці крісла, цей годинник, оте дзеркало, цей застелений зеленою скатертиною столик — усе залила хвиля вічності, а відринувши, на всьому лишила калюжки — відбитки небуття.